Пікнік на льоду

Часто життя змушуе вбивати, а смерть близькоi людини змушуе жити далi, жити попри все… Усе взаемозалежить. Усе в цьому свiтi об’еднано кровоносними судинами. Життя усiх – це одне цiле i тому смерть однiеi малоi частини цiлого однаково лишае позаду життя, бо кiлькiсть живих частин цiлого завжди перевищуе кiлькiсть померлих частин…»

Дiльничний Фiшбейн-Степаненко прийшов на вечерю в джинсах i чорному светрi, зодягненому поверх фланелевоi смугастоi сорочки. Вiн прийшов з пляшкою коньяку i кульком мороженоi трiски для пiнгвiна.

Вечеря ще не була готова, i вони разом з Вiктором досмажували коропiв, що звiльнили нарештi ванну. Тим часом у ваннi, у свiжiй холоднiй водi хлюпався пiнгвiн. Вiктор i Сергiй слухали крiзь шипiння риби, що смажиться на сковорiдцi, плескiт води у ваннi й обидва усмiхалися.

Нарештi iжа була готова.

Випивши по чарцi коньяку, хазяiн i гiсть узялися за рибу.

– Кощава! – сказав, немов вибачаючись вiд iменi цiеi риби, Вiктор.

– Пусте, – кивнув дiльничний. – За усе слiд платити… Во-на, риба, чим кощавiша, тим смачнiша.

Пригадую, я м’ясо кита куштував – адже теж риба! Нiяких кiсток i нiякого смаку…

Вони запивали рибу коньяком, поглядали на снiг, що летiв у ледь пiдсвiчену чужими вiкнами темряву. Щось було у цiй вечерi новорiчне.

– А ти чого сам живеш? – запитав пiсля брудершафту Сергiй.

Вiктор знизав плечима.

– Так сталося, – вiдповiв вiн. – Не щастить менi з жiнками. Все якiсь нецюсвiтнi трапляються. Тихi, непомiтнi. Поживуть i зникають… Набридло. От пiнгвiна узяв, i якось вiдразу вiдлягло.

Але вiн чомусь смутний увесь час… Може, було б краще взяти собаку… Вони все-таки емоцiйнiшi, гавкотом зустрiчають, облизують, хвостом махають…

– Отакоi! – махнув рукою Сергiй. – Собак треба двiчi на день на вулицю виводити, запах вiд них на всю квартиру… Пiнгвiн краще. А ти сам що робиш?

– Письменник, – вiдповiв Вiктор.

– Дитячий?

– Чому дитячий? – здивувався хазяiн. – Нi. Я для газети пишу.

– А… – кивнув Сергiй. – Я газети не люблю. Вiд них завжди настрiй псуеться.

– Я теж не люблю, – сказав Вiктор. – А до речi, вiдки у тебе таке прiзвище? Фiшбейн…

Сергiй тяжко зiтхнув.

– Розумiеш, – сказав вiн. – Нудно було дуже, а в мене тiтка в паспортному столi працювала. От якось i вирiшив стати евреем та поiхати до дiдька. Євреем став, просто написав заяву про втрату паспорта – так тiтка навчила, – а вона потiм менi новий з новим прiзвищем виписала. А потiм подивився, як емiгранти за кордоном живуть. Не позаздриш.