Пікнік на льоду

На останнiх трагiчних нотках свiжоi короткоi оповiдi знову з’явилася електрика. Спалахнула лампа, що звисала зi стелi.

Вiктор задув свiчку. Витяг з морозильника мороженого минтая i поклав у полумисок Мишковi.

2

Уранцi, передрукувавши свiже оповiданнячко i попрощавшися з пiнгвiном, Вiктор подався до новоi товстоi газети, що щедро публiкувала будь-якi тексти: вiд кулiнарних рецептiв до огляду новинок пострадянськоi естради. Редактора газети вiн знав непогано – кiлька разiв разом iз ним вони удвох добряче напивалися й редакцiйний водiй вiдвозив його потiм додому.

Редактор зустрiв його посмiшкою i поплескуванням по плечу. Попросив секретарку зварити каву i вiдразу професiйно пробiг поглядом принесений твiр.

– Нi, старий, – сказав нарештi вiн. – Не ображайся. Не пiде. Тут треба або кровi побiльше, або взагалi про iнше, про якесь дивне кохання. Зрозумiй, газетне оповiдання – це жанр сенсацii.

Не чекаючи на каву, Вiктор перепросив i пiшов.

Неподалiк знаходилася редакцiя газети «Столичнi вiстi».

До ii редактора Вiкторовi було не дiстатися i вiн зазирнув до вiддiлу культури.

– Загалом ми нiякоi лiтератури не друкуемо, – приязно сказав йому дiдок завкультурою. – Але ви лишiть. Усяке бувае. Може, до якогось п’ятничного числа. Знаете, для рiвноваги. Якщо забагато поганих новин, читачi шукають чогось нейтрального. Я прочитаю!

Спекавшись вiдвiдувача своею вiзитною карткою, дiдок повернувся до заваленого паперами столу. І тiльки тодi Вiктор зрозумiв, що його, власне, й до кiмнати не запросили.

Розмова так i вiдбулася на порозi.

3

За два днi задзвонив телефон.

– Вас зi «Столичноi» турбують, – проторохтiв дзвiнкий жiночий голосок. – 3 вами говоритиме редактор.

Рурка перейшла з рук до рук.

– Вiкторе Олексiйовичу? – запитав чоловiчий голос.

– Так.

– Ви сьогоднi не могли б до нас пiд’iхати? Чи зайнятi?

– Та нi, – вiдповiв Вiктор. – Не зайнятий.

– Тодi я надiшлю по вас машину. Синi «жигулi». Лише адресу скажiть.

Вiктор продиктував свою адресу.

Редактор, так i не вiдрекомендувавшись iм’ям та по батьковi, попрощався. Сказав: «До зустрiчi».

– Невже через оповiдання? – мiркував Вiктор, вибираючи у шафi сорочку. – Нi, навряд чи через оповiдання… Що iм оповiдання? Хоча, чорт iх зна!

У синiх «жигулях», що стояли пiд парадним, сидiв дуже чемний водiй.

Вiн же провiв Вiктора до редактора.

– Ігор Львович, – вiдрекомендувався редактор, простягуючи руку. – Радий познайомитися.