Пікнік на льоду

Редактор був бiльше схожий на постарiлого спортсмена, нiж на газетяра. Може, так воно i було, але, щоправда, у його поглядi блискала така iронiя, що з’являеться радше вiд розуму й освiти, нiж вiд тривалих тренувань у спортивнiй залi.

– Сiдайте! Коньячку? – вiн супроводив своi слова панським жестом.

– Нi, спасибi. Якщо можна, кави… – попросив Вiктор, умощуючись у шкiряному крiслi, що стояло проти широкого «офiсного» столу.

Редактор кивнув. Потiм зняв слухавку i сказав у неi: «Двi кави».

– Знаете, – знову заговорив вiн, приглядаючись до Вiктора приязним поглядом, – ми вас оце допiру згадували, а вчора заходить до мене наш Борис Леонiдович – завкультурою – та й каже: «Поглянь-но одним оком!» І подае менi ваше оповiданнячко.

Вiктор слухав i чемно кивав. А Ігор Львович, перечекавши, посмiхнувся i повiв далi.

– Ви, Вiкторе Олексiйовичу, хотiли б у нас працювати?

– А що треба буде писати? – запитав Вiктор, у душi заздалегiдь перелякавшись новоi журналiстськоi каторги.

Ігор Львович хотiв було вiдповiсти, але тут зайшла секретарка з тацею, поставила на стiл чашечки з кавою, цукорницю. Редактор затримав слова, як подих, i почекав, доки секретарка вийде.

– Це справа конфiденцiйна, – мовив вiн. – Нам потрiбний талановитий автор некрологiв, майстер короткого жанру. Щоб мiстко, коротко i досить незвичайно. Розумiете? – вiн з надiею позирнув на Вiктора.

– Тобто я маю чергувати в редакцii на випадок чиеiсь смертi? – неголосно й обережно запитав Вiктор, немов боячись почути позитивну вiдповiдь.

– Звичайно, нi! Робота набагато цiкавiша i вiдповiдальнiша: треба буде створити з нуля картотеку «хрестикiв» – так ми тут некрологи звемо – на ще живих людей, вiд вiдомих депутатiв i бандитiв до дiячiв культури. Але я хотiв би, щоб ви писали так, як ще нiколи про мертвих не писали. Ваше оповiдання менi пiдказало, що ви впораетеся!

– А як з оплатою? – поцiкавився Вiктор.

– Почнемо з трьохсот доларiв, графiк роботи – вiльний. Але я, звичайно, маю знати, хто у нас у картотецi. Нiяка випадкова автокатастрофа не повинна трапити нас зненацька! І ще одна умова. Вам доведеться писати пiд псевдонiмом. Це, до речi, й вам на краще.

– А який псевдонiм? – скорiше сам себе, нiж редактора, запитав Вiктор.

– Придумайте самi, але якщо не спливе нiчого на думку, можете пiдписувати поки «Група товаришiв».

Вiктор кивнув.