Пікнік на льоду

Бiля парадного якийсь мiлiцiонер розмовляв з бабусею-сусiдкою.

Вiктор пригадав старий анекдот про пiнгвiна та мiлiцiонера й усмiхнувся. Пiдiйшов до тумбочки, на якiй стояв телефон. Взяв записник, вiдшукав телефон дiльничного.

– Молодший лейтенант Фiшбейн слухае, – вiдповiв чiткий чоловiчий голос на iншому кiнцi телефонноi лiнii.

– Пробачте, – запинаючись, пiдшукуючи слова, заговорив Вiктор. – У мене до вас прохання… Я живу на вашiй дiльницi…

– Щось сталося? – перебив його дiльничний.

– Нi. Будь ласка, не подумайте, що я жартую… Рiч у тiм, що я iду у вiдрядження на гри днi й менi нема з ким лишити пiнгвiна…

– Ви знаете, – дiльничний говорив спокiйним твердим голосом, – на жаль, менi нiде тримати вашого пiнгвiна, я живу разом з мамою в готельцi…

– Ви неправильно зрозумiли, – захвилювався Вiктор.

 – Я хотiв вас попросити тiльки прийти зо два рази до мене й дати йому поiсти… Я вам лишу ключi…

– Це можна. Назвiть вашу адресу й iм’я, я до вас зайду. Бiля третьоi ви будете вдома?

– Так, буду.

Вiктор сiв у крiсло.

Трохи понад рiк тому тут, поруч iз ним, на широкому пiдлокiтнику фотеля зазвичай сидiла Оля, мiнiатюрна блондинка з кирпатим симпатичним носиком i вiчно осудливим поглядом. Інодi вона клала голову йому на плече i немов засинала, поринала у мрii, де, можливо, йому мiсця не було. Йому дозволялося бути присутнiм тiльки в реальностi. Але й у реальностi вiн рiдко почував себе потрiбним iй. Вона була мовчазна i замислена. Що змiнилося, вiдколи вона пiшла, так i не пояснивши йому свiй вiдхiд? Тепер поруч стояв пiнгвiн Мишко.

Мовчазний, але чи замислений? Що таке замисленiсть? Може, це лише слово для опису погляду?

Вiктор нахилився i вiдшукав поглядом вiчки пiнгвiна. Уважно розглядаючи iх, вiн шукав у них ознаки замисленостi, але бачив лише смуток.

Дiльничний прийшов за чверть третя. Роззувся i пройшов до кiмнати. Його зовнiшнiсть не вiдповiдала його прiзвищу: плечастий, ясноволосий i блакитноокий парубок, майже на голову вищий за Вiктора, напевно, бiльше до мiсця в збiрнiй з волейболу, нiж у мiлiцii, а проте саме вiн був дiльничним.

– Ну, де ваш звiр? – запитав вiн Вiктора.

– Мишко! – покликав Вiктор i пiнгвiн вибрався зi свого закутка – з-за темно-зеленоi канапи.

Пiдiйшовши до Вiктора, пiнгвiн з цiкавiстю подивився на мiлiцiонера.

– Ну, ось Мишко, – сказав йому Вiктор. Потiм повернувся до дiльничного.

– Пробачте, як вас звуть?

– Сергiй.

Вiктор затримав на дiльничному погляд.

– Дивно, – сказав вiн.