Пікнік на льоду

 – Ви зовсiм не схожi на еврея…

– А я не еврей, – усмiхнувся дiльничний. – Мое справжне прiзвище Степаненко…

Вiктор стенув плечима i повернувся поглядом до пiнгвiна.

– Мишко, – сказав вiн йому. – Цю людину звуть Сергiй, i вiн тебе годуватиме, доки я у вiд’iздi.

Потiм Вiктор показав Сергiевi, де що лежить i дав йому запаснi ключi вiд квартири.

– Не турбуйтеся, – сказав, iдучи, дiльничний. – Усе буде гаразд!

10

У Харковi стояли холоди. Вiктор, зiйшовши з потягу, вiдразу ж зрозумiв, що гуляти по мiсту йому, швидше за все, не випаде – занадто легко вiн був одягнений.

Улаштувавшись у готелi «Харкiв», вiн подзвонив кореспондентовi «Столичноi», вiдрекомендувався.

Вони домовилися про зустрiч у кав’ярнi пiд Оперним театром.

Наблизився вечiр – час зустрiчi, – i Вiктор усе-таки пiшов по Сумськiй до Оперового, пив його. Вiн замружився, протер руками очi, знову вiдкрив iх i побачив хлопця, котрий iшов коридором геть; у руцi вiн тримав фотоапарат.

Вiктор ще раз озирнувся, намагаючись зрозумiти: кого щойно фотографували.

Але, крiм нього i двох азербайджанцiв, у цiй частинi кав’ярнi нiкого не було.

– Виходить, це кавказцiв… – подумав вiн i знову ковтнув розведеного апельсинового соку.

А час минав. У високiй склянцi залишалося не бiльше ковтка. Вiктор уже позирав на невiдкриту банку пива, думаючи взяти ще одну i вiдкрити.

До столика пiдiйшла дiвчина в джинсах i шкiрянцi. На головi, показуючи бездоганну форму черепа, була туго зав’язана рокерська хустка з вузлом на потилицi.

З-пiд вузла стовбичив хвостик каштанового волосся.

Вона присiла поруч i уп’ялася нафарбованими очками на Вiктора.

– Ти не на мене чекаеш? – запитала i всмiхнулася.

Вiктор стрепенувся, напружився, знiяковiв.

«Нi, – гарячково думав вiн. – Адже кореспондент – чоловiк… Хоча, може, вiн надiслав ii замiсть себе…»

Вiктор побiжно озирнув дiвчину, поглядом шукаючи торбинку або портфель, у якому вона могла б принести потрiбнi Вiкторовi папери, але при нiй була лише маленька сумочка, в якiй не помiстилася б навiть пляшка пива.

– То що, любенький? Чи часу немае? – знову нагадала вона про себе, i Вiктор вiдразу збагнув, що вiн чекае не ii.

– Спасибi, – сказав вiн. – Ви помилилися.

– Я взагалi рiдко помиляюсь, – мовила вона солодко, пiдводячись з-за столика. – Але бувае…

Вiктор залишився сам за столом, полегшено зiтхнув i знову подивився на невiдкриту банку пива. Потiм на годинник. За чверть сьома. Час уже йому з’явитися.