Приятель небіжчика

Пiсля пошти повертатися додому не хотiлося. Погода випала гарна: настала, либонь, ненадовго, «золота осiння пора», жовте й червоне листя, стiйка бадьорлива прохолода i вiдсутнiсть вiтру при зовсiм блакитному небi. Якби до раю приходила осiнь, вона була б саме такою.

Андрiiвським узвозом я поволi пiшов на Подiл. Галереi й крамнички тiльки-но вiдчинялися. Найгучнiше на узвозi лунали цiеi митi моi туфлi, гупаючи по брукiвцi дешевими пластиковими пiдборами.

Не думаючи особливо про конкретний свiй шлях, я опинився, зрештою, на Братськiй, у тiй самiй «четверговiй» кав’ярнi.

Добре, що вона вже працювала, i якийсь парубок, схожий на студента, забгався в куток i пив свою першу, мабуть, на сьогоднi каву. Я теж узяв половинку i сiв до столика в iншому кутку. І допiру тепер замислився про хвилини й години життя, що залишилися менi. Захотiлося взяти аркуш паперу й ручку i скласти точний графiк чи план справ i зустрiчей. І щоб не так, як звичайно, аби хоча б половину з цього плану викреслити на ознаку виконання. Але паперу в мене iз собою не було. Правда, у кишенi пiджака лежала ручка.

Я подивився на хлопця, побачив у нього дипломат.

– Перепрошую, – звернувся я. – У вас не буде аркушика паперу?

Мовчки вiд дiстав iз дипломата загальний зошит i видер менi подвiйний аркуш.

Я вже поклав аркушик перед собою, збираючи думки, а вiн усе ще порпався у своему дипломатi серед книжок i зошитiв.

«Вiвторок 10 жовтня», – написав я.

Потiм поглянув на годинник. Пiв на одинадцяту.

Що я можу зробити сьогоднi? Зараз? Ранок здавався марним часом. Та й подумавши про знайомих i друзiв, яких хотiлося б побачити, я раптом збагнув, що бажання мое породжене сентиментальнiстю моменту. Не було нiчого важливого в цих можливих зустрiчах. Попрощатися? Але нащо – адже я не повинен знати про свою загибель! А зустрiтися як звичайно, щоб побалакати нi про що, – такi зустрiчi менi вже навiть набридли. Може, зустрiтися з Нiною, з жiнкою, яку я напiвзалишив перед своiм весiллям? Ми, щоправда, вже тодi були бiльше друзi, нiж закоханi, хоча це нам не заважало поводитися iнодi так, як поводяться коханцi.

Це була якась затихла i загасла пристрасть, яку нi вона, нi я не хотiли забути. І, мабуть, тому, що ми пам’ятали про неi, вона й прокидалася iнодi, кидаючи нас в обiйми одне до одного. Пiсля цього ми спокiйно обговорювали за чаем ненормальнiсть наших вiдносин i обiцяли спробувати надалi тiльки дружити. Але усе повторювалося знову й знову.