Приятель небіжчика

І зрештою ми вже не бачилися, а тiльки передзвонювалися, хоча все рiдше й рiдше. Потiм я бачив ii випадково в обiймах з гарним i самовпевненим чолов’ягою. Вони виходили з угорськоi кав’ярнi «Бон-Бон». Я тодi збагнув, що ця частина мого життя завершилася. І вiдразу з’явилося якесь заспокоення. Я заспокоiвся за неi. І кинув дзвонити, гадаючи, що iй зараз це не треба. Вона теж бiльше не телефонувала.

«Потелефонувати Нiнi», – написав я на аркушику i надпив ще кави.

Аркушик дратував мене своею бiлiстю, своею незаповненiстю.

Усi моi бажання, уся раптова ощадливiсть до решти часу в моему життi втратила змiст. Якi зустрiчi? Якi дзвiнки? Я нiкому не був потрiбний i менi теж нiхто не потрiбний. Це стало раптом настiльки очевидним, що мурашки пробiгли по спинi. Ця очевиднiсть моеi нiкчемностi й непотрiбностi в цьому свiтi привела мене й до бiльш позитивних думок: про те, що мое рiшення про власне убивство було едино вiрним. Я взяв ще каву i вже холоднокровнiше дивився на ситуацiю. І викреслив з аркушика цей непотрiбний Нiнi дзвоник. Тепер я був цiлком вiльний i мiг присвятити час, що залишився, тiльки собi й нiкому бiльше.

Хлопець, що сидiв у протилежному кутку, пiдвiвся й вийшов, i я залишився в кав’ярнi сам. Барменша пiшла в пiдсобку. Через темний iнтер’ер у кав’ярнi панувала стума. А на вулицi сяяло сонце, що не приносило користi в цю пору року.

Хоча, звичайно, мiльйони громадян радiли йому. Громадяни звикли радiти марним речам. Я теж.

Увечерi в четвер я сяду ближче до виходу. Так буде зручнiше.

8. Середа

У середу вранцi за вiкном кiмнати хлюпав туман. Я пiдвiвся й вiдразу ж пiдiйшов до вiкна. Потiм озирнувся, збагнув, що дружина знову не ночувала вдома. Це пояснило мое бадьоре самопочуття. Треба якось заповнити цей останнiй повний день мого життя. Тинятись у туманi не хотiлось, хоча туман, мабуть, лише ранковий клопiт. На кухнi я поставив чайник на плитку й сiв до столу.

«Ось i життя добiгае кiнця», – подумав я i вiдчув у внутрiшнiй iнтонацii якусь пiдробну старiсть.

Нiби з кожним днем, що наближав мене до обраного четверга, я дедалi бiльше ставав невилiковно хворим.

Пити чай з туманом за вiкном – у цьому було щось вiд дорогоi скандинавськоi лiкарнi для невилiковно хворих… чи це якось Бергман зринув у асоцiацiях.

Снiг цього року випаде без мене.

А раптом саме прийдешня зима буде безснiжна, а я цього не побачу? Втiм, невелика втрата. Це лише заощадить мiсту кошти, що звичайно, витрачаються на збирання снiгу.