Приятель небіжчика

Узагалi четверту по обiдi можна називати «вечором» лише восени чи узимку.

Залишалося двi години життя, i не було потреби поспiшати, щоб завершити якiсь справи. Не було справ – нi завершених, нi iнших. Усе або повершилося, або в цьому не було потреби. Я почувався навiть пiднесено: нарештi мiг повiрити у себе, у свою здатнiсть бути рiшучим i холоднокровним. Може, заради цього i не варто було влаштовувати трагiчний моноспектакль, проте замислив я його не для перевiрки власних здiбностей, а те, що здiбностi усе-таки «перевiрилися», мене лише тiшило.

До кишенi куртки, перш нiж вийти, я поклав паспорт, написаний лист. Постояв у коридорi, мiркуючи, що ще взяти з собою, щоб тим, хто вивертатиме кишенi в небiжчика, було що витягти й узяти за ключ до розгадки злочину. Але на думку нiчого не спливало.

На прощання я прибив дверi й одразу вiдчув незручнiсть жесту.

Видко, я таки нервував.

На вулицi було похмуро й прохолодно.

Вийшовши на Контрактовiй площi з метро, я зупинився бiля пам’ятника Сковородi.

Поглянув на пароньки, що повмощувалися на лавках довкола, – дивне мiсце для початку залицянь i миттевих лавсторiй… Може, дух першого украiнського буддиста Сковороди усе ще ширяв над цим мiсцем, приваблюючи молодь. Дух навiть не стiльки буддиста, скiльки першого вiтчизняного гiпi, що пройшов пiшака всю Украiну та ii росiйськi околи. Оце вiн, офiцiйно неусвiдомлений iдеал для новоi украiнськоi молодi. Пiдняти б його образ над масами трудящоi молодi, й… пiшли б тi мiльйони пiшки по Украiнi та ii росiйських околах!

Але час минав, i менi захотiлося встигнути випити каву.

Шляхетна думка; тому, хто не палить, нема рацii викурювати останню сигарету, але для завсiдника кав’ярень остання подвiйна половинка кави – це святе!

Мене обiгнав трамвай, розливаючи похмурою Брацькою вулицею рiдкий жовтий колiр, що вiдразу всмоктувався в асфальт. Вiн повернув до Днiпра, i знову запала темiнь. Лише самотнi запаленi вiкна будинкiв виставляли недолуге свiтло на вулицю.

Залишалося ще – один квартал i пiвгодини часу.

Я уповiльнив крок. На каву менi знадобиться щонайбiльше десять хвилин.

Але квартали на Подолi майже iграшковi: як не уповiльнюй крок, а за кiлька крокiв квартал закiнчуеться.

Я ввiйшов до кав’ярнi. Там тихо спiвав Шуфутинський. Тихо, бо звук був максимально прикручений. Мое мiсце було вiльне. У маленькiй першiй залi сидiв гурт дядькiв i кружляв горiлку. Одна паронька пригорнулася одне до одного у кутку за столиком.