Приятель небіжчика

А з другоi зали долинав якийсь шум. Я узяв свою половинку й сiв на давно обране мiсце. Зняв з руки годинник i поклав поперед себе. Пив каву, гарну мiцну каву.

Нiби «кавниця» знала, що це моя остання чашка, i постаралася зварити каву найкраще.

Залишалося п’ятнадцять хвилин життя.

Я вiдчув, що в мене тремтять руки.

До кав’ярнi завiтали два дiвчиська, замовили по п’ятдесят грамiв лiкеру.

– Тiльки швидко, – попередила iх «кавниця». – Я сьогоднi ранiше зачиняю – в сина день народження.

Я знов поглянув на годинник: за дванадцять шоста.

Допив каву i взяв ще одну половинку.

– Чого це в тебе руки тремтять? – запитала «кавниця». – Перебрав учора?

Я кивнув, не бажаючи брати участь у ii спiвчуттi.

– Тобi не кава потрiбна, а щось мiцнiше, – порадила вона. – Вiзьми «Кеглевича»!

– Грошей нема.

– Тобi в кредит дам, – сказала вона i налила менi сто грамiв.

– Дякую, – я взяв каву i сто грамiв та повернувся до столика.

Було за п’ять шоста, коли «кавниця» занервувала й почала усiх квапити та вигетькувати.

Дядьки допили горiлку i без сперечань гуртом посунули на вулицю. З другоi зали теж вийшли рiзнi люди напiдпитку.

Я дивився примерзлим поглядом на вiдкритi дверi, крiзь якi усi виходили, але нiхто не заходив.

– Ну ж бо, не затримуй! – «Кавниця» стояла поруч, надi мною.

Я озирнувся: крiм мене й неi, в кав’ярнi бiльше нiкого не було.

– Я до тебе по-людськи, i ти теж, будь ласка, будь людиною, – приязно зверталася вона. – У мене Васi сьогоднi вiсiмнадцять.

Треба встигнути салати поробити…

Я кивнув, гольгнув «Кеглевича», запив останнiм ковтком кави й подався до виходу.

Уже «випливши» обличчям на вулицю, я зiштовхнувся з парубком у короткiй шкуратянцi. Вiн хотiв увiйти.

– Годi! – крикнула йому «кавниця». – Зачинено.

Пропустивши його на порiг кав’ярнi, я вiдiйшов убiк i з вулицi слухав iхню розмову.

– Ну, хоча б сто грамiв! – просив вiн.

Годинник я стискав у долонi. Було темно, i я навряд чи побачив би розташування стрiлок, але чомусь була в мене певнiсть, що саме в цi секунди настае шоста вечора.

І дiйсно, звiдкiлясь iзгори долинули удари настiнного дзигаря.

Я поволi подибав назад, на Контрактову. Я йшов i чув кроки людини поза мною. Може, це саме вiн? Може, саме з ним я зiштовхнувся вiч-на-вiч на виходi з кав’ярнi?

Мiй стан можна було порiвняти тiльки з пронизливою нiмотою. Не було нi смутку, нi полегшi. Тiльки страх при кожному вiдлуннi ходи людини поза мною посилювався.