Приятель небіжчика

З якимось легким завмиранням у грудях я проходив iнодi ввечерi Хрещатиком, намагаючись роздивитися обличчя вечiркових дiвчат, що чекають на клiентiв на лавках чи бiля водограю пiд кiнотеатром «Дружба». У сутiнках, при штучному мiському освiтленнi вони виглядали привабливо, як вишуканi намальованi, багатообiцяючi силуети, що звичайно кидають якийсь олiвцевий погляд з книжкових мелодраматичних форзацiв i палiтурок. Я легко уявляв себе iхнiм клiентом чи навiть наближеним, другом. Але уявляти себе – це ще далебi не бути.

Менi багато чого бракувало: рiшучостi, грошей. волi. Але вони, як перша ластiвка трибу життя з американського кiноекрану, дарували надiю на те, що й iншi солодкi американськi малюнки оживуть i миготiтимуть навколо мене, тут, у Киевi. І мене порве це миготiння, що поступово перетворюеться на життя i витiсняе життя минуле, в усьому тимчасове й обридле кожною своею деталлю, кожним складником, кожною газетною статтею, що докладно його ж описуе.

2

Ще студентом iнституту iноземних мов я полюбляв приятелювати з iноземцями.

У них я вчився i мовам, i якомусь iншому розумiнню життя. Вони так вiдрiзнялися вiд нас, як може вiдрiзнятися бiлий гриб вiд iжачка. Внутрiшня наша вiдмiннiсть могла зрiвнятися лише з якоюсь вiдверто зовнiшньою, як-от у наведеному прикладi. У них було iнше дитинство, iншi iгри. Вони менi й розповiли про одну гру, що якоiсь митi заволодiвае вже не першим i не десятим поколiнням дiтей, якi не знали радянського дитинства. Гра проста: треба скласти ланцюжок iз знайомих, що виведе тебе, примiром, до королеви Англii чи до Маргарет Тетчер; колись вона була бiльш актуальна. Виходило, що майже кожен граючий мiг через трое-четверо пов’язаних мiж собою i з ним людей вийти на англiйського прем’ер-мiнiстра. Принцип до смiшного простий: я знаю його, вiн знае ii, вона знае ще когось, хто особисто знайомий з Ним чи з Нею. Я пробував тодi зробити те саме i вийти в такий спосiб на Брежнева чи на Щербицького. Не виходило. Ланцюжок просто не починався. І оце тепер, раптом, либонь, через вiдчай мого життя i мого побуту, я зрозумiв, як треба грати в цю гру тут, на нашiй землi. Треба шукати вихiд на убивць. Їх багато, вони серед нас; дехто з них особливо й не приховуе, чим займаеться. Рокiв десять тому я знав принаймнi двох убивць, що вiдсидiли свое, – нормальнi, товариськi й навiть ладнi допомогти. Щоправда, тодi вони, убивцi, були iншi – у них було бiльше романтики.