Приятель небіжчика

Ми попрощалися.

12. Субота

Знайомство з шефом Дмитра вiдбулося наступного дня. Уранцi вiн подзвонив менi, а вже о третiй годинi ми сидiли в мене на кухнi. Власне, на моiй кухнi вiн мене пригощав привезеною з собою горiлкою й закусками. Було йому рокiв сорок – високий, гладенько поголений, типовий державний службовець. Просивiнь у короткому чорному волоссi. Вусики, акуратно пiдстриженi по лiнii верхньоi губи. Звали його Сергiй.

– Вона шелихвiстка, – розповiдав вiн i помалу цiдив горiлку, немов не тутешнiй.

 – Допекла до живого – гiрше не бувае. Я знаю, з ким вона спить, але не хочу з ним зв’язуватися. Менi тут важливiше моральне питання – я ще маю плани на майбутне, треба пiдтримувати репутацiю, розумiеш? Вiд тебе, може, нiчого не буде потрiбно, але як треба – встанеш, скажеш пару слiв. Головне – запам’ятай: у неi на лiвiй грудi пiд пипкою велика родима пляма, на панiстарi теж. Це деякi деталi, про якi можуть знати лише найближчi друзi, – вiн осмiхнувся.

Я слухав мовчки.

Кортiло заробити грошей, i дуже не хотiлося вляпатися в якусь iсторiю. Хоча я тямив, що грубi грошi без ризику не заробиш, тут очевидного ризику не було. Могло тiльки виникнути кiлька неприемних моментiв. Але моменти – вони на те й моменти, щоб швидко забутися й поринути в минуле.

– Ну, i найголовнiше, – Сергiй потер долонi, немов у мене було зимно. – Гонорар – тисяча баксiв. Вирiшуй зараз – справа для мене пильна.

Я ковтнув слину. Мое замовне убивство коштувало удвiчi менше.

– Навiть якщо не доведеться виступати – грошi твоi, – додав Сергiй.

Я кивнув.

– Якщо згоден, тодi збирайся.

– Куди? – здивувався я.

– Поiдемо – я покажу, де ти з нею «спав». Розповiм, коли це було. Потiм привезу тебе назад.

Ми поiхали на його «опелi» на Печерськ. Вiн менi показав свое помешкання – там було де розгулятися.

– Це спальня, – вiн розчахнув двостулковi дверi з вiтражним склом. – Осьде ти м’яв мою дружину. Коiлося це в серпнi – я iздив у Штати. Запам’ятовуй.

Оно на стiнi ii портрет… Так, ii звуть Алiна. Не забудь!

Над лiжком у гарнiй рамцi висiла кольорова фотографiя симпатичноi, але дуже нафарбованоi бiлявки.

– Оце й по всьому, мабуть, – сказав вiн i зiтхнув. – Суд наступного понедiлка, о десятiй ранку. По тебе приiде мiй приятель. Сиди вдома й чекай.

Потiм вiн вiдвiз мене додому, i я довго сидiв на кухнi. За вiкном було темно, можна було б уже i спати лягти, але почував я себе занадто бадьоро й збуджено.