Приятель небіжчика

Тому вечiр тривав довго, може – до другоi чи третьоi ночi.

13

Днi пiсля моеi смертi, що не вiдбулася, тяглися неймовiрно довго. Важко було повiрити, що лишень два днi тому мене мали вбити: кожний день був безрозмiрний i не пiддавався опису. Вечiр у Дмитровому кiоску i зустрiч з його шефом скидалися на заповненi чимось секунди в широкому й марному плинi часу. Ще й ранiше я полюбляв вiдраховувати час, орiентуючись на якусь очiкувану подiю. Чийсь приiзд, побачення, просто лист, про який я знав. Звичайно, я дуже любив i несподiванi листи, але вони вiдносилися до розряду випадкiв, якi гарнi тим, що незапланованi.

Зараз менi треба було чекати на понедiлок, аби вперше у життi бути свiдком. Точнiше, лжесвiдком; цiкаво виконувати вперше у життi не саму роль, а ii протилежнiсть. У цьому було щось майже природне для мене, немов так менi й роковано – виконувати протилежнi нормальним ролi. Коли ж вирiшив зiграти повноцiнну роль – роль жертви замовного вбивства – випадок, чи Хтось iнший, розпорядився iнакше, не давши менi виконати задум. Що це було? Чому? Може, е якась цензура Долi, що дае чи не дае нам дозвiл на вчинок?

У понедiлок я прокинувся з полегшенням – нарештi настав день, коли щось мало статися. Я сiв на кухнi – не було ще й восьмоi ранку. Запарив чай i сидiв, чекав на машину, що ii Сергiй обiцяв по мене надiслати.

Голосно цокав дзигар на стiнi.

За вiкном мжичило.

Тривав мiй найнелюбiший мiсяць – жовтень. Революцiя тут нi до чого. Я не любив вогкiсть.

Бiля дев’ятоi внизу просигналила машина. Я визирнув у вiкно i побачив бiля свого парадного «дев’ятку». Зрозумiв, що це за мною. Швидко одягся й вийшов.

Мовчазний водiй рокiв п’ятдесятьох привiз мене до суду. Там уже пiдiйшов Сергiй. Сказав: «Стiй тут i чекай. Коли усi зайдуть, стоятимеш за дверима, поки не покличуть».

Я кивнув.

Дверi суду вiдкрилися хвилин за тридцять, i звiдти висипала пiд мжичку юрба з неусмiхненими обличчями. Одна жiнка була пiдкреслено в чорному. Пiсля цього хтось з’явився у вiдкритих дверях, зробив жест, i Сергiй, а слiдом за ним i iншi, зайшли.

Я зайшов останнiм. Зупинився перед дверима до зали засiдань.

– Проходьте! – сказала менi дiвчина, вбрана пiд лiтню секретарку в усе довге й картате сiрого кольору.

– Я свiдок, – пояснив я. – Менi сказали чекати тут. Вона раптом посмiхнулася.

– То якби кримiнальна справа, а тут можете заходити – просто сядьте ближче.

Я зайшов i сiв на другу лаву бiля дверей.