Приятель небіжчика

– Тут п’ятсот п’ятдесят. З вiдсотками… – сказав я.

Дмитро знову зiтхнув. Йому, видно, не сподобався мiй тон.

– Слухай-но, – сказав вiн. – Ти ще не при тямi, чи що, пiсля вчорашнього? Похмелитися тобi треба. Та й винен ти менi менше.

– Як менше?

Дмитро похитав головою i нормально, по-людськи посмiхнувся – менi через цю посмiшку вiдразу стало незручно, хоча я й не розумiв, де я схибив.

– Дивись! – сказав Дмитро. – Чотириста п’ятдесят – це борг.

Я кивнув.

– Пiсля цього в тебе залишаеться п’ятсот п’ятдесят.

От iз цих грошей десять вiдсоткiв, розумiеш?

Я стенув плечима.

Дмитро гмукнув.

– Я завжди був проти подвiйного оподаткування, – сказав вiн.

Потiм витяг з-пiд прилавка почату пляшку угорськоi «Палинки» i двi кришталевi чарки. Розлив.

– Ти що, ображаешся на мене? – запитав вiн, дивлячись менi просто в очi.

– Нi. Зi мною щось коiться останнiм часом. Вибач.

– Ну, будьмо, – вiн пiдняв чарку. – Щоб усе в тебе було гаразд.

Ми випили, i я вiдчув, як усерединi в мене щось почало упорядковуватися, приходити до ладу.

Я нiколи ще так виразно не вiдчував внутрiшнi змiни, як у цей день.

– Хочеш пораду? – запитав Дмитро. – У тебе тепер е бакси. Треба iх розкручувати. Ти ж не збираешся завтра вмирати, а щоб жити – завжди потрiбнi бабки. Розумiеш? Є кiлька варiантiв. Найледачiший з них – вiддавати бакси пiд мiсячнi вiдсотки. Тiльки не в усякi там трасти й фонди – цi дременуть iз твоiми баксами через мiсяць. Є люди, я тебе познайомлю, нормальнi люди.

Вони беруть у тебе бакси пiд десять вiдсоткiв на мiсяць, а самi вiддають лохам пiд заставу нерухомостi пiд п’ятнадцять вiдсоткiв. Розумiеш? Якщо лох платить вiдсотки, то тобi – десять, а iм – п’ять. Якщо лох не платить, то його хату чи гараж забирають i продають. І тодi тобi однаково десять, а iм двiстi. Але – це iхня робота, а ти нi бiса не робиш. Сидиш тiльки й книжки читаеш. Га?

Я кивнув i пообiцяв подумати.

– Коли ти вже почнеш жити по-людськи? – цiлком миролюбно зауважив Дмитро i налив по другiй чарцi.

Ще до вечора я повернувся додому. Витяг iз кишенi баксову «решту», отриману вiд Дмитра, i залишив на кухонному столi. Потiм уже роздягся.

Менi тепер треба було боятися темряви. Це я вже розумiв. У ситуацii, котру я сам же й створив, був якийсь прикрий гумор. Через випадковiсть я продовжую жити, але за мною тривае мною самим органiзоване полювання. І я не знаю, як його скасувати.