Приятель небіжчика

Та й чи можна скасувати? Чи можна розповiсти Дмитровi про все? Тодi, може, вiн сам доплатить Костi чи комусь, щоб довели справу до кiнця, бо виходить, що я його дурив з коханцем дружини, дурив Костю, грав iз ними, як iз шаховими фiгурами. Нi, треба знаходити iнший вихiд чи просто затягувати гру та в такий спосiб продовжувати день у день свое життя. Але й це менi не подобалося. Хоча тепер я дорожив кожним днем свого життя.

На вулицi вечорiло. Менi кортiло поiхати на Хрещатик, знайти Олену й привезти ii додому. Але бiльше хотiлося жити, i я просто сiв у крiсло бiля телефону й почав чекати на ii дзвiнок.

Вона й справдi подзвонила приблизно за пiвгодини. І навiть погодилася приiхати, тiльки попросила зустрiти ii бiля виходу з метро. Я пообiцяв, i лише потiм, коли вже рурка лежала на апаратi й до зустрiчi залишалося пiвгодини, подумав, як легко я дав цю обiцянку. Мабуть, дiяла ще iнерцiя вiдчуття безпеки життя. Ще й була вона така сильна, що, навiть одягаючись, я не вiдчував страху перед виходом на вечiрню вулицю, де мене за будь-яким деревом чи рогом мiг чекати парубок у чорнiй шкiрянцi.

Але, вже йдучи до автобусноi зупинки, я цей страх вiдчував шкiрою. І вуха вловлювали найзвичайнiсiнькi вечiрнi шуми з якоюсь пiдкресленою пiдозрою до них. Якiсь двiстi метрiв вiд парадного до автобусноi зупинки позбавили мене енергii, й чоло зросило потом, нiби я не пройшов цю вiдстань, а насилу пробiг. В автобусi я вiдсапнув. До метро було десять хвилин iзди.

Повертаючи пiдруч з Оленою з автобусноi зупинки додому, я почувався впевненiше.

Іти вдвох було не так страшно.

Усю нiч ми кохалися з перервами на розмови в темрявi. У цiй темрявi менi було дуже затишно, навiть коли ми обое мовчки лежали, пригорнувшись одне до одного.

– А ти зi мною побрався б? – запитала раптом Олена з iронiею в голосi.

– Нi, – вiдповiв я. – Я б тебе краще удочерив.

– Тодi б тебе посадили, – засмiялась Олена.

І ii дзвiнкий смiх, ледве приглушений темрявою, звучав солодко й заспокiйливо.

Я довго думав уже проти ранку, коли вона дитинно скрутилася калачиком i мирно спала, – думав про причину повернення до мене самовпевненостi в тi митi, коли Олена була поруч.

Напевно, я сприймав ii як своерiдного янгола-оборонця або сумiш цього янгола з охоронцем. Їi добре почуття боронило мене, створювало навколо мене якийсь захисний невидимий шар. Нiби вона була моею бiосферою. Видко, вона почувала те саме щодо мене.

– Янгол-оборонець… – прошепотiв я i всмiхнувся.