Закон равлика

Вiктор iшов позаду на пiвкроку й то дивився навсiбiч, то розглядав дiвчину. Вона раз у раз напiвоберталася, перевiряючи, чи не загубився вiн.

– Ти чим узагалi займаешся? – запитала вона, напiвобернувшись у черговий раз. Запитала лiниво, без цiкавостi.

– Я? – Вiктор зiтхнув, замислившись. Раптом потрiбне слово саме вихопилося з рота. – Я – полярник…

– Полярник? – здивувалася Свiтлана. – Їй-iй? Либонь, сидiв?

– Зимував… Чи, власне, лiтував.

– На крижинi?

– Майже. В Антарктидi, в експедицii. Знаеш, в Украiни е там дача, «Фарадей» називаеться.

Я там за захист прав пiнгвiнiв вiдповiдав.

– Дача? В Антарктидi? Кулi ллеш! – засмiялося дiвча.

– По-перше, я не люблю такi слова, а по-друге – я не брешу! Я дiйсно щойно звiдти.

Свiтлана раптом зупинилась, ii круглi оченята спалахнули.

– Вже, полярнику, прийшли!

Вiктор озирнувся й побачив, що зупинилися вони перед вiдкритими навстiж воротами дитсадка. Вуличнi лiхтарi насилу пiдсвiчували пiсочницi й гойдалки. У вiкнах двоповерхового будинку не свiтилося.

Вiктор перевiв погляд на Свiтлану, потiм ще раз зизим оком – на дерев’янi навiси бiля дитячих майданчикiв. У думках зринула пiдозра, що Свiтлана збираеться «почастувати» його пiдлiтковою романтикою вулицi. А йому цього не хотiлося. Вiдкритий простiр – чи то в Антарктидi, чи то в центрi Киева – вiн не полюбляв. Особливо коли над цим простором залягала темрява.

– Ну й що далi? – запитав Вiктор i в голосi пролунало легке роздратування. – Що ми тут робитимем?

– Не бiйся, Вiтьку, – защебетала Свiтлинка.

 – Маю чарiвний ключик!

І вона легко рушила до бiчних дверей дитсадка. Спритно вiдiмкнула дверi i, зазивно махнувши рукою, пiрнула в темряву. Вiктор увiйшов слiдом.

Усерединi було напрочуд тихо, i ця тиша здалася Вiкторовi тривожною.

– Не бiйся, тут нiкого! – чомусь прошепотiла Свiтлинка й знов махнула рукою, показуючи дорогу.

Вони пiднялися на другий поверх, пройшли широким коридором, слухаючи, як порипуе пiд ногами паркет.

Потiм Свiтлана вiдкрила дверi й вони зайшли до якогось примiщення. Очам Вiктора, що вже звикли до пiвмороку, вiдкрилася спальна кiмната з двома десятками по-вiйськовому застелених дитячих лiжечок. Збитi «трикутники» подушок стояли рядком i вiдразу нагадали Вiкторовi про пiонерськi табори з радянського дитинства.

– Чого стоiш? – запитала Свiтлана. – Треба прилаштовуватися, бо буде незручно!

І вона взялася зсувати лiжечка впритул. Їi намiр був зрозумiлий.