Закон равлика

Загалом вiн у нас шiсть тижнiв провiв, от i пiдрахуйте. Ви ж його самi сюди привозили…

Вiктор кивнув. Потис Іллi Семеновичу руку, попрощався.

Зупинився надворi. Санiтари ще вигулювали собак. Санiтари були кремезнi, й бiлi халати робили iх бiльше схожими на м’ясникiв, нiж на спiвробiтникiв ветлiкарнi. Один iз них раптом пильно подивився на Вiктора i Вiкторовi стало моторошно. Вiн розвернувся й мерщiй подався до ворiт.

7

Вiд лiкарнi до цвинтаря недалеко. Навiть якщо ти здоровий i добираешся сам.

Просто, якщо ти iдеш на цвинтар, то думаеш про життя. Про свое чи чуже, але про життя, його змiст. І цi думки крадуть час, крадуть увагу. І дзвякання трамваю присипляе, заколисуе неквапним рухом. Лишень коли за вiкнами мигне червона мурована огорожа, а за нею – перенаселене мiсто мертвих, лише тодi думки про життя та його змiст вiдпурхнуть, як зграйка переляканих горобцiв. Трамвай жалобно уповiльнить рух i зупиниться метрах у двадцятьох вiд головних ворiт спокiйного мiста мертвих.

Крякiт ворон.

Легкий вiтерець. Бабусi продають могильнi жовтцi й миколайчики. Бездомнi хлопчаки пропонують щойно поцупленi з могил букети.

Вiктор зупинився перед ворiтьми. Йому здавалося, буцiм могилу Пiдпалого вiн знайде легко, без проблем. Хоча хвилин п’ятнадцять-двадцять доведеться йти.

Пiдiйшов до погорбленоi бабусi, одягненоi в стару синю ватянку. Перед нею в дерев’яному ящику могильна квiткова розсада: фiалки й карликовi ромашки.

– Почiм? – запитав.

– П’ять гривень – десяток.

Вiктор дiстав п’ятiрку. Узяв китичку садкових браткiв.

– Стривай! – сказала бабуся, дiстала кульок iз написом «Мальборо», розiрвала його навпiл i загорнула в половинку кулька корiння фiалок.

Цвинтарною алеею Вiктор iшов поволi. Ноги самi вивели його до могили пiнгвiнолога. Могильний горбок зарiс травою. Вiктор присiв напочiпки, поклав фiалки на землю. Десь далеко продзеленчав трамвай.

Вiктор озирнувся – навкруг нiкого. Тiльки ворони крячать, i вiтер шумить у кронах могутнiх дерев.

«У мене не лишилося незавершених справ!» – згадалися слова Пiдпалого. Вiктор зiтхнув. Тут, з цiеi могили, з похорону Пiдпалого почалося в них iз Мишком iнше, рiвнобiжне життя. Життя, що вже давно закiнчилося, принаймнi в нього, у Вiктора. Десь тут, мабуть, лежить i спить вiчним сном Ігор Львович, у якого, напевно, лишилося багато незавершених справ i планiв. Залишилися дружина i син. Либонь, там же, де вiн iх ховав вiд нашоi реальностi, – в Італii.