Закон равлика

І до Борисполя вiн, схоже, поспiшав не даремно – на лiтак. Отут йому i пiдставили ногу самоскидом. У кожнiй iсторii е крапка. Це не конче фiнал. Крапка важливiша. Якщо стоiть жирна крапка – вона й визначае, де в iсторii фiнал. А крапки, грубшоi за смерть, не бувае.

Метрiв за тридцять вiд могили Пiдпалого на охайному майданчику розташувалося «госпподвiр’я» – смiттевий контейнер, ущерть заповнений сохлими квiтами та iншим цвинтарним смiттям. Поруч iз контейнером iз землi стирчала водогiнна труба, що закiнчувалася краном.

Вiктор узяв лопату, посадив по краях могили фiалки. Рясно полив iх. Вiн же, нiбито, збирався й пам’ятник Пiдпалому поставити! Бо наокруг – суцiльний мармур i овальнi фотографii, а тут – майже безiменна могила. Тiльки табличка на потемнiлiй вiд вогкостi дощечцi з прiзвищем та iнiцiалами покiйного, як тимчасова перепустка на той свiт. Пам’ятник – це нiби вiчний паспорт.

Вiктора знов заполонило чуття провини. Тепер уже перед Пiдпалим. Камiнь лiг на душу, i Вiктор, кинувши прощальний погляд на могилку, пiшов назад, до виходу. Минув величезний двометровий мармуровий пам’ятник, що на повен зрiст зображував небiжчика в спортивному костюмi «Адiдас» та з ключами до «мерседесу» в руцi. Сам «мерседес» визирав з-за його спини.

Вiктор спинився, роздивився монументальний портрет небiжчика й тут його осiнило: це ж той самий покiйник, що «познайомив» його i Мишка з Олексою, це звiдси iх iз пiнгвiном Олекса вперше пiдвозив додому на своiй машинi.

«Расторопов Петро Вiталiйович. 15.03.1971- 11.10.1997».

– Одинадцяте жовтня, – подумав Вiктор. – Ховали, напевно, на третiй день… тринадцятого… Нещасливе число…

Знову продзеленчав далекий трамвай, i Вiктор рушив далi цвинтарною алеею. Над головою лiтали ворони. Крякали. До iхнього крякання додався вiддалений жалобний марш, i Вiктор, озирнувшись, побачив далеко, у глибинi цвинтаря, гурт людей.

Хвилин за десять, повернувши на останню алею, що веде до ворiт, Вiктор побачив, як на Байковий цвинтар в’iхало з пiвтора десятка крутих iномарок, серед них – розкiшний лiмузин-мари. У хвостi колони пливло чотири однакових чорних джипи. Останнiй джип зупинився. З нього вискочило двое хлопцiв. Вони стали обабiч ворiт, а вся кавалькада рушила далi алеею, що провадить до церкви i до крематорiю.