Закон равлика

– Ти що тут робиш? – спокiйно i сумно запитав москвич, дивлячись на Вiктора спухлими очима.

– Так, подивитися приiхав…

– Облишмо тi манiвцi, – москвич зiтхнув. – Я – банкiр Станiслав Брониковський. Я тут переховуюсь. Удома мене пiдставили. Бачиш, я тобi все вiдразу кажу щиро. А ти що тут робиш?

– Теж переховуюсь, – визнав Вiктор, обеззброений вiдвертiстю банкiра.

– Оце до пуття, – мовив Брониковський.

– Що саме? – здивувався Вiктор.

– Нiчого. Просто до пуття, що ми – колеги.

Адже ти мiг би виявитися людиною, яку спорядили мене вбити…

Вiктор подивився на банкiра з жалем i здивуванням.

– Але наразi я знаю, що це не так… Однаково, мене вже i тут дiстали…

На кiлька хвилин запала павза, i Вiктор уже збирався йти з цiеi тихоi кiмнатки санчастини, але банкiр, вловивши бажання Вiктора, знову поглянув на нього.

– Ти заходь частiше. У мене тут шахи е… Я тобi можу посприяти! – сказав вiн таемниче.

Вiктор пiшов, пообiцявши повернутися за кiлька годин.

Вiдтодi й почав учащати до Брониковського – часу мав удосталь. Надворi було зимнувато, хоча набагато теплiше, нiж вiн очiкував. Лишень мiнус п’ятнадцять. Натомiсть у житловому будинку опалення працювало чудово. А в санчастинi i поготiв. Отож грали вони з Брониковським у шахи й балакали про всяку всячину. Вiктор помiчав iнодi, що своiми питаннями банкiр вивчае його, але дива в цьому не було. Просто в Брониковського вiдверта манiя переслiдування. І то – в поважнiй стадii.

Сам Вiктор нiколи б не повiрив, що слiдком за ним, за Вiктором Золотарьовим, до Антарктиди хтось вiдправить кiлера. Хто вiн такий, аби по нього когось посилати свiт за очi? Натомiсть банкiр – прикметнiша особа. Мовою шахiв – ферзь. Тим-то, можливо, побоювання Брониковського мали якiсь пiдстави. Та й дивна хвороба прогресувала, а тутешнiй лiкар, хоч i напихав його антибiотиками, але визначити точний дiагноз не мiг. Спочатку мовив про поiздку до американцiв на станцiю «Пальмер» за триста кiлометрiв, а тодi облишив цю iдею.

Банкiр тим часом скаржився на болi в животi, майже нiчого не iв. Схоже, тiльки мiцна статура давала йому можливiсть живитися припасеними в тiлi соками, як верблюду.

Якось Вiктор зауважив, що блiдiсть Брониковського набула нового, синюватого вiдтiнку. Того дня банкiр прошепотiв Вiкторовi: «Я знаю, хто мене отруiв!» Та й по тому.

Долаючи бiль, грав iз Вiктором у шахи. Програвав мовчки.