Закон равлика

Загасив об столик недокурок.

– Так, де моя гiтара? – запитав вiн уголос, озираючи пiдлогу. – Ось вона, рiдна, – нахилився, узяв гiтару, i раптом кухня освiтилася фарами автомобiля, що заiхав у двiр.

Гiтарист вiдразу присiв на пiдлогу. Вiктор i собi нахилився до столу. Потiм повернувся до вiкна й зрозумiв, що його однаково не видно. Пiдiйшов, виглянув назовнi й побачив, як iз джипу двое вже знайомих охоронцiв витягають i складають на цегляну дорiжку невеликi, але, схоже, важкi, тектуровi коробки, перев’язанi мотузкою.

За пару хвилин у двiр вийшов i господар будинку, переговорив з охоронцями. Потiм повернувся до будинку. І тут нiме кiно завiконного нiчного життя перетворилося на звукову дорiжку без зображення. Коридором повз кухню прогупали кроки. Вiктор нашорошився, завмер. Кроки затихли, але невдовзi знову почулися за кухонними дверима. І самi дверi раптом вiдкрилися. Клацнув вимикач i запалилося свiтло. І обое – Вiктор i Ігор – замружилися.

Сергiй Павлович лише на мить, здаеться, здивувався, побачивши нiчних кухонних гостей.

– Не спиться? – запитав, явно не сподiваючись на вiдповiдь. Потiм зупинив погляд на Ігоревi. – Концерт закiнчений, життя тривае, – сказав вiн, порпаючись у кишенi пожмаканого бiлого пiджака. Видiстав iз кишенi кiлька зiм’ятих купюр, фаховим жестом картяра розгорнув iх вiялом, вибрав двi по п’ятдесят гривень i простяг Ігорю.

– Можеш iти!

Ігор узяв грошi, на обличчi майнула пустотлива усмiшка. Пiдняв гiтару з пiдлоги.

– Якщо треба… я можу ще якось заспiвати…

– Не приведи Боже! – вiдповiв Сергiй Павлович. – Щасливоi дороги!

Ігор визадкував iз кухнi. Хазяiн перевiв погляд на Вiктора.

– А ти сiдай, поговоримо!

Вони сiли за кутовий столик. Кiлька хвилин мовчали. Потiм Сергiй Павлович повiдомив, що довiдався чимало цiкавого про його, Вiкторовi, минулi справи. І знову замовк, спостерiгаючи за Вiктором, нiби перевiряючи його реакцiю. З минулих вiн, щоправда, назвав тiльки справи газетнi, «хрестики», i згадав якогось Селiванова, пiд «дахом» якого наче й працював Вiктор.

Павза затягувалася. Вiктор мовчав. Сергiй Павлович пiдвiвся, зварив каву, поставив на столик двi фiлiжанки й цукорницю.

– Призволяйся, – мовив вiн м’яко. – Усе в тебе буде гаразд… i до Москви поiдеш… Тiльки трохи згодом.

Вiктор стрепенувся, подивився на хазяiна уважно.

– Не бiйся! І справдi все буде гаразд… А от Селiванова в тебе бiльше нема.