Закон равлика

 – І холодильник забитий – можна мiсяць жерти… Там, у морозильнику, взагалi хрiн зна що – самоi мороженоi риби видiв п’ять, раки, креветки… Добре бути депутатом!

– Яким депутатом? – здивувався Вiктор.

– Яким-яким! Усенародно обраним! – хлопець пiднiс склянку. – Випиймо за нього! Чолов’яга – перша кляса! Безвiдмовний! Я жартома в нього косячок попросив, а вiн i справдi принiс! – i хлопець показав свою кручену цигарку.

Вiктор збагнув, чому на кухнi не пахне тютюном.

– А чом ти вирiшив, що вiн – депутат?

– По-перше – багатий, значить на депутатство стане… А по-друге, там, у туалетi, понад унiтазом його передвиборчий плакат з обiцянками.

Вiктор вiдчув невиразне занепокоення. Щось зi сказаного гiтаристом зачепило його. Вiн ковтнув свого коктейлю, у якому тепер понад усе вiдчувалася горiлка, звiвся на ноги й знову пiдiйшов до холодильника.

– Замружся! – порадив вiн гiтаристу i вiдкрив дверцята морозильника.

Погляд упав на двi полицi, запакованi мороженою рибою й океанською екзотикою. Вiктор замислився. Йому раптом здалося, що ця риба насправдi для Мишка, i Мишко десь поруч, немов пiнгвiна ховають вiд нього зумисне. Але потiм Вiктор опустив погляд на нижнi полицi й побачив таку ж рясноту мороженого м’яса, курок, качок, рябчикiв i ще якусь дивовижу на сподi. Вiктор присiв навколiшки, нахилився. Вiд подиву в нього роззявився рiт: на сподi лежали двi замороженi черепахи. Вiктор не мiг вийти з дива, пiдвiвся, захлопнув дверцята.

– Ну? Як тобi? – запитав гiтарист.

– Тебе як звуть?

– Ігор.

– Ти не знаеш, Ігорю, депутати черепах iдять?

– Ти обкурився? – загиготiв гiтарист. – Геге! Черепах… Я оце мiсяць тому, коли втiк, кiлька днiв iжачкiв у лiсi ловив i смажив…

– Вiдкiля втiк?

– З армii.

– І не боiшся грати по переходах? Адже злапають!

– Не злапають! – твердо сказав Ігор. – Я ж дременув iз росiйськоi армii, з Белгорода, а граю в «незалежних украiнських переходах»! Тепер я за кордоном!

– Атож, – погодився Вiктор.

– Нi… Бач, у мене солi не було. Із сiллю, напевно, краще б пiшли… Так… напевно i менi вже час… – задумливо мовив гiтарист, знову наливаючи собi горiлки до склянки.

– З тобою за концерт розплатилися?

– Та менi якось нiяково. Запитувати було незручно… я вже сам тут дещо взяв, замiсть грошей…

Ігор насилу пiдвiвся, зiтхнув.