Закон равлика

А грошi вiн був винний одному москвичу, що тут кiлька бензоколонок поставив… Тож вiн у рахунок боргу твого Мишка забрав – у нього в пiдмосковному маетку приватний зоопарк… Я тут нiчого вдiяти не мiг…

– А як цього москвича знайти?

– А вiн тепер у себе, у Бiлокам’янiй. Бензоколонки в нього один наш депутат вiдiбрав… себто виперли його з Украiни.

– А звуть його як?

– Ти що, серйозно?

– Атож.

Олекса покачав головою.

– Прiзвисько – Сфiнкс. За паспортом – Ковальов Ілля… У нього в Москвi банк – Комерцiйний Газовий… Ти хоч тямиш, що це таке?

– Що таке банк? – Вiктор стенув плечима.

 – А що тут розумiти? Банк – це багато грошей…

Олекса заперечно хитнув головою.

– Банк – це власна розвiдка, власна армiя, можливiсть купити кого завгодно й уколошкати кого завгодно так, що в жодному сейфi не знайдуть…

Вiктор важко зiтхнув.

– Ти, либонь, знаеш, що тебе шукали?

– Знаю, – сказав Вiктор.

– І отак вiльно по мiсту iздиш?

– А що маю робити? – запитав Вiктор. – Я хочу Мишка знайти.

– Оце – любов! – пожартував Олекса.

У цей час до кав’ярнi в’iхало на крiслах-вiзках двое хлопцiв, теж одягнених у камуфляж. Олекса кинув на них погляд, i вираз на обличчi миттево став зосередженим.

– Привiт! – видихнув, пiд’iхавши до iхнього столика, перший «вiзочник». Подивився уважно на Вiктора, потiм перевiв погляд на Олексу. – Ти Потаповичу дзвонив?

– Дзвонив, вiн за годину пiдкотить.

– Тодi зроби нам кавки!

Олекса подивився задумливо на Вiктора.

– Пiд’iдь до стiйки, – сказав йому неголосно.

І сам, розгорнувши крiсло-вiзок, поiхав до бару.

Вiктор пiдкотив до стiйки й одержав вiд Олекси папiрець iз його телефонним номером.

– Дзвони при нагодi. Чи заходь на каву! – мовив Олекса, даючи зрозумiти, що Вiкторовi час iти.

Вiктор склав крiсло, занiс до комiрчини i, кивнувши на прощання, залишив кав’ярню «Афган», супроводжуваний прищуленими поглядами двох «вiзочникiв», що в одного була одна нога, а в iншого – жодноi.

11

Увечерi Сергiй Павлович посадив Вiктора за стiл у вiтальнi.

Наказав одному зi своiх охоронцiв принести пляшку червоного «Бургундського» й сиру. Так гарно почалася перша бесiда з кандидатом у члени парламенту, вiд якого поки не можна було втекти. Власне, Вiктор i в думцi не покладав поки нiкуди тiкати. Інтуiцiя пiдказувала, що хазяiн – людина бiльш-менш порядна, чи, принаймнi, – людина слова. До клiтки Вiктора нiхто не садовив, до мiста вiдпускали. Тобто вiн майже вiльний.