Закон равлика

Кiмната його не приймала, вона була зовсiм чужою: рожевi шпалери, зеленi гобеленовi накидки на фотелях i канапi, на столi – рожева скатертина з мереживною торочкою.

Вiктор розгледiвся уважнiше в пошуках знайомих речей. Пiдiйшов до столу. Зiрвав скатертину, i полiроване дерево стiльницi немов усмiхнулося йому.

– Тобi що, ремонт не подобаеться? – запитала Соня, що стояла у дверях.

– Не подобаеться, – визнав Вiктор.

Соня вiдкрила дверi до спальнi й гукнула туди:

– Нiно, а дядьковi Вiктору ремонт не подобаеться!

Вiктор зайшов у спальню й побачив Нiну.

Вона сидiла на подвiйному лiжку, якого теж ранiше не було. Сидiла в домашньому махровому халатi. Сидiла i дивилася на пiдлогу заплаканими очима.

– Ну, здрастуй, – видихнув Вiктор, вiдчуваючи в грудях дивне хвилювання.

Нiна пiдвела на нього погляд. Кивнула у вiдповiдь, прикусивши губу.

– Ну чого ви як двi кiшки? – проговорила раптом Соня.

– Сонечко, вийди! – попросив Вiктор. – Знайди кiшку й пограйся з нею.

– А вона на вулицю пiшла!

– Тодi просто вийди!

Соня вийшла до вiтальнi, але дверi лише притулила.

Вiктор закрив дверi. І тепер стояв i мовчки дивився на мовчазну Нiну.

– Ну, як справи? – нарештi порушив вiн тишу.

– Як справи? – перепитала вона зi слiзьми в голосi. – Як справи? Усе, що я нажила, усе мое щастя отак за пiвгодини зруйнувати… втоптати в бруд…

– Яке щастя? – щиро здивувався Вiктор. – За якi пiвгодини?

– Не прикидайся! Це ж ти все органiзував! Я знаю! Мене попереджали, а я, дурепа, не вiрила!

Вiктор раптом звернув увагу на те, що Нiна погладшала, i пасок, яким був пiдперезаний махровий халат, лише пiдкреслював це.

Сперечатися чи говорити з нею бiльше бажання не було. Погляд Вiктора став похмурий i холодний. Нiна це вiдразу помiтила i змовкла.

– Нi, вибач… це в мене вихопилося… я просто злякалася, коли вчора прийшли… Я згодна, я ж учора казала. Я нi на що не претендую… Менi нiчого тут не треба!

– Гаразд, – проговорив Вiктор. – Зроби чаю, будь ласка!

Нiна вийшла. Вiктор пiдiйшов до вiкна i дивився на те саме пустирище з голубником i смiтником.

Лiворуч виднiвся краечок низенького паркану дитсадка, паркану, пiд яким вiн малюком поховав свого першого померлого хом’ячка. У кiмнатi було прохолодно. До початку опалювального сезону ще цiлий мiсяць, та й коли почнуть опалювати – тепло до п’ятого поверху ледве досягатиме.

Рипнули дверi. Вiктор повернувся.

– Тiтка Нiна сказала, що чай готовий.

На кухнi, дяка Богу, все лишилося, як було.