Закон равлика

– За двi години тебе Павлусь туди вiдвезе й потiм привезе назад…

Помiтивши питальний погляд Вiктора, Сергiй Павлович усмiхнувся по-батькiвському.

– Ти не ображайся – вiн тебе не вартуватиме, а охоронятиме. Збагнув вiдмiннiсть? Твiй мозок менi зараз потрiбен у робочому станi, а не розкиданий по асфальту…

17

За вiкнами джипу пронеслася вулиця Червоноармiйська. На площi Толстого довелося простояти кiлька хвилин у тиснявi. Потiм знову без зупинок. П’ятнадцять хвилин – i з’iздить джип «Мерседес» iз дороги, повертае спочатку праворуч, потiм лiворуч.

Праворуч проiздить повз одноповерховий смiтник, за яким на пустирищi самотньою i жалюгiдною копiею вежi Ейфеля стоiть голубник, бiля якого менше року тому по снiгу вони iз Сонею та Сергiем прогулювали пiнгвiна Мишка. Поруч десь бiгали бездомнi й незлобивi собаки.

Дивний острах перейняв Вiктора, i здалося йому, що його в особливому скафандрi, у якомусь броньованому пiдводному човнi опустили на мить у минуле.

Варто йому злякатися чогось – смикне вiн невидимий шланг, що йде нагору, у реальнiсть, i вiдразу витягнуть його, знiмуть скафандр i дадуть вiдсапнути, щоб подумав вiн i вирiшив остаточно, чи хоче вiн дiйсно спускатися в минуле.

Машина зупинилася бiля парадного Вiктора, i вiн подивився уважно Павлусевi в обличчя – просто зрозумiв, що Павлусь уже приiздив сюди й адресу знае.

– Я бiля трансформаторноi будки чекатиму, – сказав Павлусь.

Вiктор мовчки видiстався iз джипу.

Перед своiми дверима не знав, на яку ступити. У руцi тримав два ключi, але погляд прикипiв до кнопки дзвоника. Якщо подзвонити – однаково дверi вiдкриють. Соня чи Нiна. Але тодi вiн зробить iз себе гостя. Його впустили, йому вiдчинили. Але ж вiн господар. Просто його, Вiктора, довго не було.

Нарештi наважився й вiдчинив ключами замки, але перед тим, як вiдкрити дверi, усе-таки подзвонив. Потiм зайшов до коридору. Вiдразу побачив там, на пiдлозi, блюдко з молоком.

Це для дряпучоi кiшки.

Рипнули дверi до кiмнати, й з прорiзу вигулькнула Соня, вбрана в джинсовий сарафанчик iз вишитим букетом троянд. Змiряла Вiктора поглядом знизу догори й зупинила погляд на його обличчi.

– Привiт! – мовив Вiктор неголосно.

– Привiт! – вiдповiла Соня.

– Ти одна?

Вона заперечно хитнула головою.

Вiктор зiтхнув. Роззувся. Зайшов до кiмнати й вiдразу застиг на мiсцi.