Самсон і Надія

 – Непотрiбна людина, а квартира багата, якщо пошукати, знайдемо чимало!

– Спи, Федю, – вiдповiв другий. – Тобi б тiльки вбивати! А коли заборонять, а ти вже звик? Куди пiдеш? На дорогу?

– Та чого звик? Не звик я! Усе одно болiсно вбитих бачити!

– А комiсар що сказав учора? Не пам’ятаеш? Нiяких випадково вбитих!

Самсон поправив пов’язку, обережно сiв на лiжку, весь на слух перетворився. Стало йому остаточно зрозумiло, що це його ж вiдрiзане вухо, яке там, у шухлядi письмового столу в батькiвському кабiнетi лежить, його про небезпеку попереджае.

Інакше як би вiн цей шепiт почув?

«Тiкати?» – подумав вiн i вiдразу заперечливо головою хитнув. Н?куди було тiкати. Можна було б до вдови спуститись, у неi до ранку посидiти. Вона пустить. Але потiм що? Таж це його дiм, його квартира! Чому вiн мусить тiкати? Може, взяти гвинтiвку i знищити iх? Тiльки як перевiрити, що в нiй, у тiй, що не впала i не вистрiлила, патрон е? І якщо е один патрон, а цих двое, то другий потiм його самого вб’е.

Вони ж убивати вмiють, в армii цього вчать. А може, в iхню армiю тiльки тих беруть, хто вже сам убивати навчився? Он скiльки трупiв вулицями Киева рiк тому лежало? Та й пiзнiше теж. І коли батька вбили…

Самсон обережно встав iз лiжка. Холодна дерев’яна пiдлога вколола голi ступнi. Вiн намацав капцi, влiз у них, i ступням теплiше стало.

– Не треба його вбивати, – знову прошепотiв Антон, i Самсон на мить вдячнiсть до нього вiдчув.

– Я ж тiки так, запропонував, – дав заднiй хiд Федiр i голосно позiхнув.

– Ти ж не хочеш в однiй квартирi з трупом жити? – вiв далi високий червоноармiець. – А винести й на вулицi кинути вже не положено. Двiрник помiтить i поскаржиться, та й патрулi ходять…

– Холодно якось, i цi вошi, суки, кусаються! Їм, напевно, теж холодно! – Федiр знову позiхнув.

– Чого це iм холодно? Ти ж iще живий, iще теплий!

Пiсля цього замовкли вони, а ще через хвилину почув Самсон хропiння. Злякався спочатку, що тепер до ранку це хропiння чути буде, але, мабуть, хропун повернувся зручнiше, i стало в головi у Самсона тихо.

Вiн вийшов до вiтальнi, постояв у темрявi. Зiщулився через холодне повiтря. А потiм одягнувся i зi свiчкою в однiй руцi та з порожнiм мiшком у другiй до пiдвалу по дрова спустився. Набрав iх десятка пiвтора та обережно, переступивши знову через рипучу першу сходинку, пiднявся до себе.

Затопив камiнну пiч, вiд якоi тепло й на його спальню йшло.