Самсон і Надія

– Невже у вас теплiше? – здивувався Трохим Сигiзмундович i закинув на ноги бiчнi краi накинутого пледа. – Ми майже звикли! Але весни чекаемо з нетерпiнням!

– Не теплiше, – Самсон зiщулився, потер долонi одна об одну, немов бажаючи iх нагрiти, глянув на дверi, у якi вийшла послана поставити чай господиня, – але весна ось-ось буде! Недарма в мiстi вже й смiття прибирають.

Батько Надii закивав.

– У вас дача е? – запитав.

– Дача? – здивувався запитанню Самсон. – Була, пiд Васильковим… Навiть не знаю, що там тепер!

– Давно не iздили?

У Самсона стислося серце.

З жахом вiн подумав, що про лiтне родинне гнiздо, яким була протягом солодких рокiв його дитинства iхня дача, вiн уже рокiв зо два не згадував! Та й вiд батька про неi не чув пiсля того, як удвох вони залишилися. Пригадалася тут довга дорога туди кiнним екiпажем, татовi списки необхiдних на лiтне переселення речей, галочки навпроти кожного упакованого предмета. Господи, невже начебто таке недалеке минуле може здаватися таким далеким, наче вичитав iз книг, а не своiм власним?

– Давно, – Самсон кивнув.

– Щось ви посмутнiли, юначе, – Трохим Сигiзмундович спiвчутливо заглянув в обличчя гостя. – Чи розграбували ii, вашу дачу?

– Навiть не знаю, що там, – зiзнався Самсон i почув у власному голосi немов сльози за минулим.

– Нiчого, як усе заспокоiться, поiдете, подивитеся! Океан ось може мiсяцями штормити, а потiм усе одно настае штиль, мертву рибу на берег викидае, природа очищаеться i вiдпочивае.

Самсон посмiхнувся.

Мама Надii внесла чайник, заходилася накривати на стiл. У коридорi зацокали про дерев’янiй пiдлозi каблучки, i до кiмнати заглянула Надiя в каракулевому кожушку та з теплою хусткою на головi.

– Гостi? – здивувалася вона, блиснувши очима на Самсона. – Якби я знала, я б ранiше прибiгла!

– Та я без попередження, – почав виправдовуватися Самсон. – Хотiв новиною подiлитися!

– Якою новиною? – Вона зняла хустку, повiсила ii акуратно на спинку стiльця, розстебнула кожушок, присiла.

– На службу став, – повiдомив хлопець.

– Не може бути! – сплеснула ручками дiвчина. – І куди?

– До мiлiцii, Либiдський вiддiлок.

– О! Так це у вас там поруч, на Тарасiвськiй! І ходити на службу далеко не треба! – вона всмiхнулася.

– На Тарасiвськiй? – повторив батько Надii. Обернувся до дружини, що вже наповнювала чашки чаем. – А пам’ятаеш, ми туди до Савельевих у гостi ходили?

– Не до Савельевих, а до Трушкiних, – поправила дружина.