Самсон і Надія

 – Там, де не вистачило доброго дерева, вставили з поваленого паркану… Клiентiв занадто багато, столяри не встигають… Може, ваш батько повз цей паркан i ходив!

На зазвичай малолюдному Щекавицькому кладовищi цього разу стояв вуличний гамiр. І навiть каркання сотнi ворон, якi вподобали крону могутнього дуба на старообрядницькiй дiлянцi, було не в змозi цей гамiр заглушити. Шум, плач, сердитi, але все ж жалобнi голоси долинали з краю кладовища, з боку урвища. Самсон же перебував у самому центрi, стояв i спостерiгав, як двое дядькiв, знайдених прикажчиком, поглиблювали вузьку яму мiж старими могилами.

Час вiд часу вiн вiдходив на кiлька крокiв, аби бура земля, яку викидали з ями, не впала на черевики.

– Глибше не можна! – крикнув iз ями один. – Тут уже труни!

Мабуть, для пiдтвердження своiх слiв, вiн ударив лопатою по дереву, яке прозвучало у вiдповiдь глухо та жалiбно.

Самсон заглянув униз.

– А труна стане?

– Якщо убгати, то стане! – вiдповiли йому. – Може, трохи стиснеться!

Праворуч визирало потемнiле ребро труни мами, похованоi тут п’ять рокiв тому.

Вона пiшла слiдом за сестричкою Вiрочкою, заразившись вiд неi хворобою легенiв. Ось тепер i тато ляже поряд третiм, не залишивши йому, Самсоновi, мiсця в сiмейнiй могилi.

Вiн глянув на пам’ятник – бетонне дерево з обрубаними гiлками. З вирiзаним написом «Колечко Вiруся, Колечко Зiнаiда Федорiвна. Спочивайте з миром. Вiд батька, мами й брата».

Напис збентежив Самсона.

Дядьки опустили труну на мотузках. Вузька його частина легко стала на дно могили, верхня ж застрягла на два фути вище.

Дядьки лопатами пiдтесати буру землю в тiсному мiсцi, i верхня частина труни опустилася на кiлька вершкiв униз.

– Далi зараз не пiде, – похитав головою дядько. – Але потiм воно осяде! Воно завжди так! Завжди осiдае!

Самсон кивнув. І вiдчув, як сповзае пов’язка. Знайшов на дотик вузлик бинта над вiдрубаним вухом, розв’язав, пiдтягнув i пов’язав кiнчики заново.

– Болить? – спiвчутливо запитав один iз дядькiв.

– Нi, – вiдповiв Самсон.

 – Тiльки ние.

– Воно завжди так! – сказав дядько i з виглядом усезнавчого мудреця закивав непокритою головою. Потiм дiстав iз кишенi ватяноi куртки пом’яту картату кепку i покрив нею голову.

Отримавши розрахунок, дядьки пiшли до пiдводи. Самсон залишився сам. І тут iз-за хмар визирнуло сонце, i пiд його променями немов притихло все на кладовищi. Ворони замовкли. І з боку урвища нiхто не шумiв i не плакав. Усе причаiлось i затримало подих.