Самсон і Надія

Усе, крiм прохолодного березневого вiтру.

Бурi плями землi на старому зашкарублому снiгу навколо свiжоi могили здалися Самсону плямами кровi.

Добротне, але брудне батькiвське пальто, вiдмивши комiр й утепленi ватином плечi, вiн повiсив у лiвiй половинi шафи, у правiй висiв одяг мами та ii улюблений кожушок iз сiроi лисицi.

Зайшов до кабiнету батька. У цю маленьку, але затишну кiмнатку з одним вiкном, що виходить на вулицю, вiн заглядав рiдко. Письмовий стiл батько тримав у нiмецькому порядку. По праву руку на краю стiльницi лежав абакус[1 - Абакус – рахiвниця.

], подарований господарем торговоi фiрми, де батько працював рахiвником до самого ii закриття рiк тому. Боковинки горiховоi рами абакуса були iнкрустованi вставками зi слоновоi кiстки. Самi лiчильнi кiсточки теж були благородними, з кiсток «морського звiра», як полюбляв казати батько.

По лiву руку на столi зазвичай лежали картоннi теки на зав’язках iз документами. Але коли торгова фiрма закрилася, цi теки перекочували на пiдлогу. Викидати iх батько не поспiшав, говорив, що життя неможливе без повiтря, води й торгiвлi, а тому думав, що й торгова фiрма може знову вiдкритись, як тiльки «незадоволенi стануть задоволеними».

На стiнi лiворуч i на стiнi праворуч висiло на вбитих цвяхах iще три десятки рахiвниць – цiла колекцiя. Ранiше Самсону вони здавались однаковими, але тепер, коли вiн залишився в квартирi сам i змiг до них придивитися, то дуже швидко побачив вiдмiннiсть i форм, i вiдтiнкiв, i кольору лiчильних кiсточок. Дивно й нерозумно на прикрашених абакусами стiнах виглядали кiлька фотографiй у дерев’яних рамках.

Дiдусь iз бабусею, батько з матiр’ю, вiн, Самсон, iз сестрою Вiрою маленькi в матросках…

Самсон пiдiйшов ближче до своеi фотографii з сестричкою. Рука потягнулася до абакуса, що висiв пiд нею.

Вiн iз силою штовхнув кiсточку лiворуч на вiльний край залiзноi спицi.

– Вiра! – сказав вiн сумно. Потiм штовхнув туди ж наступну i мовив: – Мама! – А вiдправивши за ними слiдом третю, уже зовсiм притишеним голосом сказав: – Батько!.

.

Потiм трохи вiддiлив четверту кiсточку вiд решти в ряду й повозив ii пальцем по спицi лiворуч-праворуч.

Гмикнув i вiдiйшов. Сiв за батькiвський стiл. Висунув верхню лiву шухляду. Узяв до рук iхнiй сiмейний паспорт. На фотографii вони були вчотирьох. Дата видачi – 13 лютого 1913 року. Тато його оформив, мрiючи про сiмейну поiздку до Австро-Угорщини на води. Тепер нi Австро-Угорщини, нi Росiйськоi iмперii, нi тата. Тiльки паспорт.