Самсон і Надія

А наприкiнцi зими раптом виявилося, що хтось у iхньому пiдвалi величезну кiлькiсть дров сховав. Видно, крадених. Сховав i пропав. Так що тепер будинок мiг жити в теплi. Але сонце вже на весну повернуло. До теперiшнього природного тепла залишалося чекати недовго.

Коли посiрiло за вiкном i час сутiнкiв наблизився, вдягнув Самсон свою гiмназичну шинель i, опустивши в ii кишеню розписку вiд кравця iз зазначенням його адреси на Нiмецькiй вулицi, вийшов iз дому.

Люди по вулицi ходили обережно й намагалися не ловити гав, нiби боялися побачити щось неприемне.

На ходу нагадала про себе перев’язана рана. Поправивши бинт i перезав’язавши його заново, продовжив Самсон той самий шлях, який виявився для батька останнiм. Зупинився на мiсцi його загибелi, на канавку подивився, на край дороги. Згадав, як сюди з лiкарем приходив. Загуло в головi, немов кров пiднялася в його думки. І стали вони важкими, малорухливими та з присмаком кровi, i немов старалися цiею малорухливiстю та вагою охопити його. Тому пiшов звiдти Самсон рiшучим кроком далi, звернув на Нiмецьку i вже бiля будинку кравця зупинився перед вивiскою «Кравець Сивокiнь. Костюми. Вiзитки. Фраки».

У вiкнi майстернi горiло неяскраве свiтло. Найяскравiшим воно було у двох вiкнах на другому поверсi особнячка. Самсон гучно стукнув по дверях i став чекати.

Кравець, якого Самсон тiльки кiлька разiв i бачив у своему життi, прочинив дверi й запитав, не привiтавшись: – Що вам у позаурочний час?

Самсон назвався, просунув розписку через дверi, яку ланцюжок ширше, нiж на кулак, не розкривав.

Кравець впустив Самсона, вислухав його, покивав спiвчутливо.

– Ви ж дрiбнiшi за вашого батечка будете, – сказав i зiтхнув. – Я, звичайно, можу його на вас перешити… Але зараз якось недоречно. Руки дрижати почали. Почекати треба. Хочете, можете забрати! Або можете поки що тут залишити, якщо боiтеся по вечiрнiй вулицi нести?

– Я заберу, – сказав Самсон.

Ще було не зовсiм темно i страшно, коли вiн iшов назад. Назустрiч йому навiть вийшли двi дiвчини, акуратно в усе темне одягненi.

І почув вiн занадто чiтко, як одна однiй прошепотiла: – Дивись, який гарний брюнетик! Поранений, як герой!

Зупинився вiн, провiв iх поглядом. Знову бинт поправив, аби не сповзав. Подумав iще, що в темрявi такiй нiхто й не побачить, що пов’язка його стара та брудна.

Паперовий пакет iз костюмом, стягнутий мотузкою, вiн нiс пiд рукою i намагався сильнiше до тiла притискати, щоб не звертати на себе уваги перехожих.