Стратегії життя, або Як з’їсти тістечко і далі його мати

Фрiдрiх(обурено): То була реквiзицiя!

Ельжбета: Я очiкувала, що ви так скажете! Чим же вона вiдрiзняеться вiд грабунку?

Фрiдрiх: Польща програла вiйну!

Ельжбета: Не вiйну! Кампанiю. А вiйна досi тривае, i ми з вами – по рiзнi боки фронту. Що, менi зачинити вiкно, щоб ви зрозумiли, що наша розмова недоречна?

Ельжбета пiдводиться, готова виконати озвучену погрозу. Фрiдрiх вiддае честь i вертаеться до палацу. За мить знову лунають звуки прелюдii. Впоравшись зi складним акордом, Ельжбета грае – дедалi пристраснiше, неначе бажаючи викинути з себе весь гнiв, викликаний розмовою.

[?]

Тут, можливо, слiд дати коментар, який забiгае в майбутне. У моему фiльмi спогади дитинства були всього-на-всього далеким вiдлунням; актуальним для мене було дещо iнше. Пишучи сценарiй, я уявляв себе в ролi нiмця. Звучить парадоксально, але ж тодi я був капралом запасу вiйськ Варшавського пакту, i пiд час навчань нам утовкмачували в голови, що ми будемо «визволяти Захiд». Нам, полякам, мала випасти мiсiя «визволяти» данцiв.

Я знав iноземнi мови, тож розумiв, що потраплю до якогось штабу як перекладач; а в Данii у мене були друзi, тож я собi уявляв той реальний вибiр, що постав би передi мною в разi вiйни: або скiнчити самогубством, або змиритися з тим, що я буду – культурно i максимально делiкатно – чинити насильство.

І ось iще postscriptum до postscriptum. «Нiчнi шляхи» багато разiв показував нiмецький телеканал ARD. У Польщi ж фiльм показали лише пiсня падiння комунiзму: до цього вважалося, що Федеративна Республiка Нiмеччина мае зображуватися виключно як краiна неспроможна засудити нацизм, а мiй фiльм – так менi сказали – таке уявлення руйнував.

У дев’яностi роки я отримав несподiване запрошення до замку Оденталь, назва якого – з моеi примхи – фiгуруе у фiльмi. Господиня замку, княгиня Ірина цу Зайн-Вiтгенштайн, хотiла в моiй присутностi влаштувати для друзiв показ цього фiльму на проекторi з вiдеокасети. Я прибув на цей показ, не здогадуючись, що в першому ряду сидiтиме син Йоахiма Рiббентропа, гiтлерiвського мiнiстра закордонних справ, повiшеного в Нюрнбергу.

В моiй свiдомостi спливли чутки, буцiмто син був свiдком страти батька, а сама страта була особливо моторошною: американський доброволець, який зголосився бути катом, не мав вiдповiдного досвiду, i з його провини стратенець довго задихався в зашморгу й не мiг померти… Я так i не зрозумiв (i досi не знаю), котрого саме з синiв Рiббентропа я тодi зустрiв.