Стратегії життя, або Як з’їсти тістечко і далі його мати

Ярек, похитнувшись, падае поряд з ним. Якуб зводиться на лiктях i насмiшкувато спостерiгае за шокованим Яреком. Та вже за мить, завваживши шалений гнiв друга, Якуб серйознiшае. Обидва поволi пiдводяться.

Якуб, досi осмiхаючись, та вже насторожi, обережно робить кiлька крокiв назад. Ярек рушае за ним. Починаеться погоня i втеча. Якуб бiжить зигзагами, збиваючи противника з пантелику. Вiдсапуючись, вигукуе слова примирення.

Якуб: Облиш, ти збожеволiв…

У словах Якуба звучить справдешнiй переляк. Ярек, заслiплений злiстю, не чуе анi слова.

Здоганяе Якуба бiля бочки.

Якуб: Облиш, я бiльше не буду…

Ярек щосили б’е Якуба, пiсля чого хапае його за карк i занурюе його голову в бочку з водою. Якуб починае задихатися. Це вже бiйка не на жарт. Якуб похлинаеться водою, й коли Ярек його на мить випускае на повiтря, вiн випльовуе всю цю воду Ярековi в обличчя. Ярек знову занурюе його голову у воду; Якуб перестае захищатися. Коли Ярек витягае його з води, вiн давиться, випльовуе пiсок i зогниле листя, що плавало в бочцi.

Безсило падае на землю. Ярек, не менш утомлений, сiдае бiля нього. Якийсь час вони мовчать, тяжко вiдсапуючись.

Якуб(насилу говорить): Ось бачиш… Бачиш, нарештi в тобi прокинулася тварина. (Задоволено смiеться.)

Ярек(через хвилину збагнув, що5 Якуб мае на увазi. Говорить уривчастим голосом): Якби прокинулася, тебе б уже серед живих не було.

Якуб на мить замислюеться.

Якуб(тихо, нiби сам до себе): Хтозна, може, для мене так було б краще…

Якуб сидить безсилий, безкiнечно сумний, з нього збiгае вода.

Коло нього Ярек тремтить вiд холоду. Накрапае дощ. Обидва невидющими поглядами втупилися кудись поперед себе, в очеретиння, де ховаються рiчковi птахи. А птахи дивляться на них, вигинаючи шиi. Поволi днiе.

[?]

Незламний стереотип велить пригадувати часи дитинства виключно як безтурботнi та радiснi. Та це не мiй випадок. Як военнi лiта, так i роки мого шкiльного навчання анi радiсними, анi безтурботними не були. Я згадую iх як найгiрший перiод свого життя.

Звiдси й усi моi жарти про те, що молодiсть жахлива, але, на щастя, швидко закiнчуеться.

Кiнець вiйни ми пережили у Краковi – саме туди закинула нас доля, коли пiсля повстання ми евакуювалися з Варшави. З того часу менi лишився один спогад, дуже «кiнематографiчний», хоча для мене, по сутi, позбавлений великого значення. Дорога з перехiдного табору, що в Урсусi пiд Варшавою, кудись у невiдоме. Везли нас у стерпних умовах – у напхом напханому пасажирському потягу.