Панас Мирний

Можливо, нехiть до громадянськоi лiрики Некрасова почасти була обумовлена неприхильною оцiнкою цього поета з боку Тараса Шевченка.

Отож, лiтературна творчiсть Панаса Мирного розпочиналася з поезii. Саме в нiй знайшла свое втiлення юнацька жага збагнути сенс життя, пiзнати самого себе, позбутися вiдчуття екзистенцiйноi порожнечi – весь той комплекс думок i почуттiв, про якi Мирний писав у своему щоденнику. Вiн починае вести його 25 квiтня 1865 р. – спершу по-росiйському, а вже невдовзi (29 квiтня) – чистою украiнською мовою.

Уже сама ця змiна мови щоденника свiдчить про тi складнi пертурбацii, якi вiдбувалися в душi юнака, про те, що Сковорода називав «народженням внутрiшньоi людини»: чиновник Панас Рудченко, який у канцелярiях до кiнця життя «балакав завжди мiшаною мовою», стае украiнським письменником Панасом Мирним. Профанний та сакральний свiти починають значною мiрою структуруватися рiзними мовами, а саме життя юнака досить виразно роздвоюеться. З бiгом часу це роздвоення ставатиме все бiльшим i бiльшим. Перегодом деякi коментатори, зокрема, Григорiй Коваленко, Сергiй Єфремов, Борис Якубський, Юрiй Лавриненко та iншi, енергiйно пiдкреслюватимуть цю обставину, наголошуючи на радикальнiй розбiжностi життя i творчостi письменника, на ледь не самостiйному iснуваннi двох iндивiдуальностей: Панаса Рудченка й Панаса Мирного. Іншi, як, наприклад, Євген Кирилюк чи Борис Антоненко-Давидович, будуть заперечувати дихотомiю «внутрiшньоi» та «зовнiшньоi» людини в особистостi письменника, пiдкреслюючи цiлiснiсть його натури. Та в усякому разi, роздвоення iснувало. Воно знайшло свiй вияв i на сторiнках щоденника. Досить пригадати хоч би пройняту шевченкiвським богоборством тираду: «А ти, Бог розпроклятий, коли ти оддаеш одного чоловiка на волю другого!!!» – таку далеку вiд патрiархальноi моралi з ii засадою: «Початок премудростi – страх перед Господом…» Уже значно пiзнiше, згадуючи про те, що саме спонукало його до лiтературноi працi, Мирний напише: «Нi, не слава… поривала мене в моi молодi лiта до роботи. Мое невеличке серце ще змалечку пестила любов до тебе, мiй обездолений краю, i вона оповила мою душу чарiвними снами i пiдбурювала думки до роботи. Наче дрiбнi ластiвки, вилетiли вони з моеi голови i щебетали менi голоснi пiснi про давню давнину, як колись нашi дiди билися з ворожою силою за правду та волю.