Мій рідний Макунів. 2-ге видання

Тут вже люди за нас заступилися i не дозволили iм насильницьких дiй. Тодi вони вирiшили протримати нас до вiдходу поiзда. Люди, якi зiбралися бiля нас, самi почали просити тих офiцерiв, щоб вони нас вiдпустили, iм було не зрозумiло, за якi такi провини вони зняли цiлу сiм’ю з поiзда i не пропускають на Львiв. Нiяким проханням, благанням цi вiйськовi не пiддавались. Вони вже не могли змусити нас пройти всередину вокзалу, а просто стояли, щоб не дати нам можливостi сiсти на поiзд, а потiм вони вже знали, як з нами вчинити.

Поiзд ось-ось мав вiдходити, машинiст, видно, все це бачив, i почав подавати сигнали про вiдправлення поiзда. Почалася страшна панiка, плач i крики дорослих i дiтей. Батьки добре розумiли, чим iхня втеча може закiнчитися, а дiти теж вiдчували небезпеку i плачем пiдтримували дорослих. Напевно, рiдко хто бачив, коли вся сiм’я одночасно в розпачi i безвихiдностi ридае. Мама плакала i погрожувала, що кинеться пiд поiзд, а вона вже ходила на останнiх днях. Така обстановка зiбрала на вокзалi масу спiвчутливих людей, i всi вимагали вiд офiцерiв нас вiдпустити. Обстановка ще бiльше загострювалася, поiзд вже мав вiдходити. Була мить, коли вони хотiли нас вiдпустити, але без тата, i пробували його забрати. Мама з бабою тримали тата за руки i не вiдпускали. Баба стала на колiна i благала офiцера вiдпустити нас додому. Було видно, що вся ця масово-психiчна сцена якось подiяла на одного офiцера, i я чув, як вiн сказав другому, видно, старшому офiцеровi «отпусти их, пусть едут, видишь, в каком они состоянии, куда они денутся». Видно, що то був старшийофiцер, i не хотiв погоджуватися з такою думкою, а довести задумане до кiнця. А в цей час хтось зi спiвчуваючих людей подав команду вантажити нас у вагон силомiць. Нiби всi тiльки i чекали такоi команди, вiдтiснили офiцерiв, i нашi речi моментально були закинутi в тамбури, але вже рiзних вагонiв, оскiльки поiзд вже почав рухатися. Мене тато комусь подав вже останнiм i на ходу заскочив сам. Завдяки цим добрим людям ми благополучно доiхали до Львова. Видно, що цi офiцери мусiли змиритися, так би мовити, зi своею поразкою, адже, якби вони доповiли про це керiвництву, вони б теж мали неприемностi. Щоб змалювати всю цю жахливу картину, що вiдбулася з нами, треба ii бачити, пережити i зумiти описати. За цей десяток хвилин, що минули на вокзалi, вирiшувалася доля нашоi сiм’i. А за цими подiямиможна було б поставити цiлий фiльм.