Мій рідний Макунів. 2-ге видання

Аналiзуючи вже тепер подii нашоi втечi, можна тiльки собi уявити, чим би ця втеча для нас могла закiнчитись. Скорiше за все, дорослих посадилиб в тюрму, а нас вiддалиб в дитячий притулок. Слава Богу, що цього не сталося, iнакше ми вже нiколи не змоглиб зiбратися разом, адже незабаром розпочалася Друга свiтова вiйна, яка не одну сiм’ю розлучила навiки.

Батьки завжди з великою вдячнiстю згадували тих людей, якi так смiливо i дружньо заступилися за нас, особливо коли дiзналися, що ми з Львiвськоi областi i тiкаемо з Сибiру.

Нашi сусiди вже давно цю епiдемiю пережили i знали, на що спосiбний цей клятий режим. Так сталося, що я, будучи вже дорослим, на протязi багатьох рокiв сам i з батьками, а пiзнiше i з дiтьми на власнiй машинi iздив до родичiв на пiвдень i на море, то кожен раз, проiжджаючи через Пiдволочиськ, ми згадували про цi подii, i я розповiдав дiтям про тi страшнi для нашоi родини хвилини.

Якби там не було, а ми приiхали до Львова. На вокзалi нас зустрiла цьоця Катруся, молодша татова сестра.

То була радiсть i плач, адже не повернувся додому iх тато. З вокзалу ми поiхали на квартиру, де вона жила. Трохи вiдпочили, а незабаром до неi прийшов один чоловiк з нашого села, який розповiв про те, що вiдбуваеться в селi. Вiн також повiдомив, що цьоця Рузя разом з Ольгою живуть в своiй хатi i нiхто iх не чiпае. Таке повiдомлення для батькiв було обнадiйливим, але трудно було собi уявити, як влада сприйме наше повернення. Пiсля довгих вагань батьки вирiшили повертатися в Макунiв до рiдноi хати. Фактично iншого виходу не було. Мама ходила останнi днi вагiтною. Через односiльчанина тато попросив повiдомити Гринчука Федора, який доводився йому швагром, щоб вiн нас зустрiв на вокзалi мiста Рудки. Рудки тодi були районним центром, але не нашим, до Макунева було 12 кiлометрiв. Наступнього дня ми приiхали до Рудок, де нас чекав Гринчук. Ми всi як змогли повантажилися на воза i поiхали до свого села, до рiдноi хати. Про те, що ми маемо приiхати додому, в селi вже знали i з нетерпiнням чекали на зустрiч, i родичi, i односельчани. Менi трудно передати момент зустрiчi з нами, це було щось особливе, нiби ми повернулися з того свiту. Людей зiбралося надзвичайно багато, i всi хотiли перш за все особисто привiтатися i про все дiзнатися. Потрiбно було все розповiсти з самого початку, як везли, як доiхали, де жили i працювали, а основне, як нас вiдпустили.