Іван Драч

Хто Юда? Хто накапав, передав, зрадив, розписав, перекрутив його слова? Такий же, як вiн, голодний дембель, який до стипендii рахуе копiйки i, здоровкаючися, ляскае по плечу? Чи типова фiлологиня, дочка киiвського номенклатурника, вiтання якоi супроводжують аромат солодких парфумiв i блиск коштовного камiння в сережках та перснях? Що вiн робить у цьому кабiнетi iз загратованою кватиркою?

Студент Іван Драч не зламався. Вiн стае членом КПРС, продовжуе брати активну участь в унiверситетському життi, подае у видавництво «Молодь» рукопис книги вiршiв.

Чекiсти i заздрiсники не вгамовуються. Драча за полiтичнi переконання виганяють iз денного вiддiлення. Його книжку, як тодi говорили, зарубали, тобто побоялися надрукувати: «…менi сказали, що е один молодий цiкавий критик, i найкраще передати книжку йому… Так у моему життi з'явився Іван Дзюба». Дзюба 1953 року вступив до аспiрантури Інституту лiтератури АН УРСР, мав досвiд роботи в редакцii журналу «Вiтчизна». Тобто гаразд вiдав, якi непростi стосунки й пiдводнi течii панували в лiтературних колах. Негативний вiдгук на вiршi Драча пiдписав Нагнибiда, лауреат Сталiнськоi премii. Хоча пiсля 1956 року ii перейменували в Державну, все одно медаль початку п'ятдесятих з профiлем вождя надавала ii володарю право на iстину в останнiй iнстанцii. Іван Дзюба приймае едино можливе рiшення: звертаеться до Загребельного, редактора газети «Лiтературна Украiна», протеже голови Спiлки письменникiв Украiни Олеся Гончара i зятя друга голови Ради Мiнiстрiв Украiни Володимира Щербицького. Мiй батько «…взяв вiршi додому… читав тодi вночi в своiй книжками запханiй до самоi стелi кiмнатi на вулицi Мечникова, i вже не було нi кiмнати, нi стiн, нi стелi, нi книжок, а тiльки глухий вiтер з далеких свiтiв гув надi мною, i таемничi шепоти розлунювалися в просторах, i велетенськi крила (архангельськi чи демоновi) шелестiли у височинах, i слiпучо-барвистi сни Врубеля, його марення, його муки, його покаяння, i незмiрно далекий Сковорода, що цiпком своеi тривоги пробуе наш окаянний свiт…». На ранок заввiддiлом лiтератури «ЛУ» Анатолiй Боженко отримав указiвку редактора: «В номер». Фотографiю автора не знайшли, довелося обмежитися малюнком редакцiйного художника Костюченка.

Феерична трагедiя «Нiж у сонцi» з передмовою Івана Дзюби побачила свiт 18 серпня 1961 року. Бомба! Фурор! Навiть ерудит Максим Рильський у статтi «Батьки i дiти» визнав, що не все зрозумiв у поемi: «…що воно в бiса за «сива печаль Козерога»?» Сучасникам не легше.