Синій зошит

Золотий мед вiку.

Цi крихти одкровень, спостережень, зауваг i мудрих приписiв, «кристали днiв свiтящих», як любив вiн казати, i склали книгу «Синiй зошит». Те, що не ввiйшло нi до Заповiтiв, нi до Сповiдi на перевалi духу, нi до Штудiй пiд небесним шатром.

Вiдхиляючи всяке знахарство, Андрiй Ворон вiдносив себе до «братства трав’яного, ягiдного, деревного, вiльного i миротворного». Знав i любив дерева та людей. Саджав сади для радостi бджiл i птиць.

Його запитували:

«Як ви гадаете: птицi щасливi, коли спiвають?»

«Може… Але щасливiшi ми, коли слухаемо iх спiв. Для щастя потрiбен слух. Осiбний слух, аби його вчувати i приймати».

Мовлено про птиць. Але ж для людини, мабуть, ще важливiше – вчувати i приймати голос мудроi любовi.

Бо всi ми голоднi любов’ю. Нестачею ii для себе i невмiнням дати ii iншим. А книга, либонь, i е тим хлiбом, що почасти цей голод тамуе.

Так казав той чоловiк, що добрим словом брав за руку i вiв за собою.

«Бо слово – то Божа рука».

    Мирослав Дочинець.

Те, що нас оберiгае

Я не златоуст. І тим бiльше – не письмовець. Та я знаю, що люди бiльше вiрять написаному, нiж почутому. Через те й розподiляю свiй вiковий прожиток на гуртовий пожиток. Як та криниця, що всiм дае пиття. Сам я не пишу, додержуючись засад нашого Вчителя, проте радо вiдкриваю своi надбання тому, котрий, як видиться менi, з легкоi руки пустить се у свiт, знайде йому оправу слова. І може, прийде година – i пилюга, якоi я наiвся на довгих дорогах земноi ходи, обернеться на золотий порох досвiдчення. І ляже на папiр одкровеннями душевного звiту.

І прислужиться, як i я служив свiтови, рукою i мислю.

Маю час. Увесь огром мого знаття i незнаття, усi комори мудрощiв i храмина стягненого духу кiльчаться, як дуб у жолудi, у двох словах блаженноi пам’яти мого дiда: «Маю час». Йому казали: «Поспiшай, чоловiче, – скоро вечiр…», або «завтра дощ…», або «буде голод чи война…» А вiн одказував шелестом губ: «Маю час». Усi бiгли, хапалися за роботу чи за клопiт, чи за новину, чи за якiсь добра, хапалися… хляли й одступали. А вiн тягся неквапом десь iззаду – i встигав. І збирав на голому. І сiяв на твердому. Бо вiн «мав час». Другi вже бiгли за другим, хапалися за нову годину, за нову журу— а дiдо мiй держався часу. Пускав час поперед себе. І йшов за ним, як за плугом, ведучи одну борозну, а не двое-трое нараз – i встигав. І дiставав свое. І мав тiлько, кiлько належиться мати. Бо мав головне – час.