Синій зошит

«Маю час», – промовляв я вслiд за дiдом щоразу, коли доба насiдала зi своiми шаленими темпами, примушуючи приймати хапливi рiшення.

«Маю час», – безкровно шелестiв я дiдовими губами, коли в мене забирали все дотла… Тi, що забирали, давно вже десь iзслизли, i зотлiли iхнi добра, а я – в часi i з часом.

«Маю час», – кажу я, обходячи давно приготовлений грiб. Бо те, що я направду мав i маю свого на сьому свiтi, – мiй час. І поспiшати нам iз ним нема куди. З ним i в ньому – я дома всюди i завсiгди.

Спитай себе. Рабин iз Бiробiджана, якому я лiкував хребет, розказував: «Коли менi було двадцять лiт, умер батько. Вмираючи, вiн сказав: «Я вiдкрив тобi дверi, далi йди сам». Я позбувся наставника, який рiвняв менi путь у життi. Тогди я уявив себе ним, нiби менi п’ятдесят рокiв, i подивився на себе з висоти чужого вiку i досвiду. І запитував себе, як чинити в тому чи иншому випадку. І знаходив рiшення, якi боявся прийняти сам. У сорок лiт уявляв себе шiстдесятилiтнiм, а в шiстдесят – столiтнiм. Життя мое спростилося, позбулося зайвини, набуло цiлости. Я перестав боятися помилок i страхiв невiдомости. Бо чого можна боятися в сто лiт?! Я зробився молодий тiлом i мудрий духом. Бо спостиг: хитрiсть життя в тому, аби вмерти молодим, але щоб се сталося якомога пiзнiше».

Онучцi моеi сестри, аби заплутати ii в просьбах, говорили: «Се буде завтра». Завтра купимо тобi цукрового когутика, завтра пiдемо на базар до Мукачева, завтра буде празник… Щодня раненько вона пробуджалася i радiсно викрикувала: «Настало завтра!» І чекала обiцяноi маленькоi радости. Слово «завтра» мало для неi чарiвне звучання. Доки не з’явився я. Не просто i не скоро менi вдалося притлумити гiркоту ошуканого дитячого чекання. І притулити чари до слова «нинi». Найлiпший день – нинi. Се празник, який завсiгди з тобою. І не варт його вiдкладати на завтра…

Менi довелося (дiти слухають очима) витягти зi скринi мереживо ii бабки i пояснити, що се – ii життя, ii днi. Нинi, завтра i завжди. Днi, зiтканi мудро i красиво.

Я – горянин. І характернiсть моя – горянська. Характернiсть простору i висоти: все, що виджу i скiльки виджу, – мое. Се помогло менi вижити в чужому свiтi лiсiв, долин, степiв i морiв. Нашого на сiй землi тiлько, кiлько ми забагнемо. Кiлько можемо понести i принести до нашого останнього земного надiлу пiд тином вiчности.

«Розум – не головне», – казав менi один розумний чоловiк. Із часом я серцем збагнув його примовку.