Синій зошит

Синiй зошит

Мирослав Дочинець

Ця книга – крихти одкровень, спостережень, зауваг i мудрих приписiв, "кристали днiв свiтящих" чоловiка великого вродженого обдарування i свiтотворчого вишколу, якого називали "незнищенним стариком", карпатським Сократом, Вiчником i Свiтованом. За сто лiт вiн свiт перейшов уздовж i впоперек, торуючи дорогу до самого себе. Цi записи – те, що не ввiйшло нi до Заповiтiв, нi до Сповiдi на перевалi духу, нi до Штудiй пiд небесним шатром.

Мирослав Дочинець

Синiй зошит

Аркушi днiв свiтящих

«Чому твоi пiснi такi короткi? – спитали якось птицю. – Чи тобi бракуе дихання?»

«В мене дуже багато пiсень, i я хотiла б донести всi».

    Аварська приказка.

Сей свiт – слiпе лоша: куди поведеш – туди й пiде.

    Свiтован.

Золотий мед вiку

У книг, як i в людей, своi долi, своi дороги, своi мандри в читацькому свiтi. Три попереднi книги – «Многii лiта. Благii лiта», «Вiчник», «Свiтован» – були прихильно прийнятi читачем. І не тiльки своiм, украiнським. Можливо, тому, що в них найменше книжностi. Адже справдешня книга – це окремий вiд автора свiт, що розчиняеться у свiтi великому. А письменники – «яко тi блаженнi, що ганяються за мрiею i обнiмають тiнi». Бо ми тiльки олiвчики в руках головного Писаря…

Приходить час, i починаеш розумiти, що лише Природа може творити нову природу.

Так казав Андрiй Ворон, чоловiк великого вродженого обдарування, пiдсиленого свiтотворчим вишколом i терпiнням серця. Його називали «незнищенним стариком», карпатським Сократом, Вiчником i Свiтованом. Може, тому що за сто лiт вiн свiт перейшов уздовж i впоперек, торуючи дорогу до самого себе.

Планида водила його до бiлого волоса свiтами. Довелося, як кресалу об трут, обтертися об рiзнi народи, аби вiд кожного потягнути по нитцi – «на вишиття своеi, родимоi сорочки».

Свiтован. А може, це слово вiд того, що на дорогах свiту вiн свiтив собi та iншим? У цьому, власне, й корiнь його простоi й рятiвноi науки: шукати врадування, вилущати з соломи нашоi юдолi зерно радостi i передавати це словом. Бо всi головнi слова – або поклик, або розрада.

І головним його покликом було – ставати доконечно тою людиною, якою нам суджено бути. Наповнювати собою порожнечу в собi. І заповнювати порожнечу свiту собою. А розрада – в найпростiшому: вiдчувати, що ти живий! І яким би свiт не був, не треба забувати, що вiн – Божий.

Те, що спiзнав за сто лiт, – залишив нам, заклав до стiльникiв бездонного вулика мудростi.