Многії літа. Благії літа

Многii лiта. Благii лiта

Мирослав Дочинець

У книжцi виведено цiлiсну систему активного творчого довгожительства, базовану на унiкальному досвiдi конкретноi людини. Подано це у виглядi скарбiв житейського i духовного досвiду, якi залишив пiсля себе карпатський характерник Андрiй Ворон, якого вже називають новим Сократом, носiем нового вчення – фiлософii Серця. Здебiльшого це проникливi роздуми, побiжнi нотатки людини мислячоi, мудроi, з унiкальним хистом вiдчувати людей i природу у цiлiснiй свiтобудовi.

Мирослав Дочинець

Многii лiта. Благii лiта

Заповiти 104-рiчного Андрiя Ворона – як жити довго в здоров’i, щастi i радостi

Видання назване «Книгою року» за Всеукраiнським книжковим рейтингом

«Десятилiттями я живу в одному мiсцi. Роблю ту саму роботу. Веду бесiди з одними й тими ж людьми. Сiдаю за той же стiл у той же час i iм майже однакову iжу. Лягаю в один час в свое лiжко… Минають лiта, але нiщо не мiняеться – нi довкiлля, нi я. Бо не мiняеться моя душа.

І це добре. Дивлюся на образи дiда, батька, на своiх онукiв i правнукiв – i здаеться, що я на цьому свiтi був завжди. І буду вiчно…»

    Андрiй Ворон

«Ворон – птах давнiй»

Свiт тiсний, i не тiльки в просторi, але й у часi.

Рокiв двадцять п’ять тому я, молодий журналiст, пiддавшись дачнiй лихоманцi, почав i собi мордувати клапоть ожинника на Поповiй горi пiд Мукачевом. Коли прийшов час робити прищепи, мене виручив знайомий iнженер Толя. Привiв у помiч свого дiда Андрiя, якому було за вiсiмдесят.

Але я не встигав за ним, коли ми шукали по узлiссях саджанцi-дички i виноградну лозу рiпарi.

Ще бiльше мене вражала його вдача. Незбагненний глибинний спокiй струменiв з його уважно-дитинних очей. Говорив вiн мало, коротко, але в розкiшнiй сивiй бородi завжди ховалася лагiдна усмiшка. Якось у спекотний полудень вiн пiдвiв голову i сказав: «Гроза буде». – «Звiдки ви знаете?» – здивувався я. – «З Латорицi рибою тягне». Я нiчого не вiдчував, ще б пак – до Латорицi було щонайменше три кiлометри.

А за годину Мукачево накрила обвальна травнева злива.

Вечорами, втомленi роботою i спекою, ми сидiли пiд крислатим горiхом i старий розповiдав менi дивовижнi речi про тайгу, уссурiйськi лiси, про калмицькi степи, про рiку Печору i гори Алтаю, про буйнi i паркi заплави Колхiди, про сонячну Грецiю. Де вiн тiльки не бував…

Зi скупих слiв дiда i коментарiв Толi було очевидно, що доля добре пошарпала чоловiка.