Криничар

Криничар

Мирослав Дочинець

“…Дорогий читальнику, наберися неспiшностi, як я зараз. Будь терплячим, як криничар, що довбае колодязь у кремiнному перелозi. І матимеш вiдплату. Зчитуючи попасом моi душевнi повiряння, моi життьовi зарубки, дiйдеш i до головного. Я вiдкрию тобi секрет, як здобути те, чого домагаються всi – Багатство. Я вiдкрию тобi принаду двох головних свобод – звiльнення вiд страху i вiд злиднiв. Бо лише цi двi свободи владнi привести до того, що керуе свiтом i людьми . Ось писемний дiярiюш про мiй свiт – хиткий острiвець у морi часу…”

Мирослав Дочинець

Криничар

Роман

Івану Дочинцю, який вiдкрив менi свiтло книги.

Емiлii Дочинець, яка вiдкрила вагу грошей.

    Мирослав Дочинець.

Я – крихiтний олiвчик у руцi Господа, який пише лист любовi цьому свiтовi.

    Мати Тереза.

Час – це едина монета нашого життя.

    Карл Сендбер.

Коли стаеш на мiст, спробуй палицею – чи надiйний.

    Стара приказка.

Спекотного пролiття року Божого 1728, на Федора-Колодязника (якраз тодi благодатна домiнiя Мункач подарова ясновельможним цiсарем архiепископу графу Лотару Францу фон Шенборну за помiч цiлим драгунським полком у турецькiй вiйнi) в княжому городi Мукачевi на торжищi Пiяц було здвигнуто залiзного боввана.

То був пам’ятник не людинi, а псовi. Викуваний зi старих ланцiв, чорний вовчак стояв, задерши голову в розморений полудень, вiтрив гострим носом прибазарний сморiд. Дужi лаби його впиралися в мармурову брилу, привезену гуцулами з Дiлового. Дротяною шерстю пса стiкало вино, що окоренкуватий сивобородий пан, нацiдивши повнi пугари майстрам, виплеснув з корчаги. Ковач Струк, поробник того чуда, мовчки вiдхиливши рукою питво, зiрко придивлявся то до вух звiра, то до панських – i втiшно знаходив подобу. Тодi й сам потягся до вина, що старою бронзою тьмавiло в прозеленкуватому склi.

Другого дня монастирський маляр Жига, що жив пiд мостом на Руському кiнцi, принiс сюди коробицю з жовтим попелом. Розпалив пiд ним солому i, коли попiл розтопився на густу оливу, став з варiшки поливати нею залiзного пса.

Олива та нараз застигала – i пес заряхтiв на сонцi, як новий дукат. Торбачка Пiшi-Магда лизала собачий хвiст i гойкала, що то щире золото. Нiби вона на тому розумiлася направду.

Десь за тиждень по тому хтось уночi зiшкрябав золотий покрив – i пес запiстрявiв, як злежаний заячий лайбик. Тодi знову придибав кривий Жига з вiдрятком, i знову крив кування позолотою.