Історія русів. Український переклад

При цьому заснування Запорозькоi Сiчi бачиться як акт не стихiйно-самооборончий, а як свiдомо державницький, як зумисне створена «з козакiв Малоросiйських спiльна сторожа мiж Бессарабiею i Кримом, понад рiкою Днiпром», яка «замiнила колишню сторожу прикордонну». Отже, знову бачимо своерiдне моделювання фактiв, творене iз публiцистичною метою. Вiдтак першi гетьмани розумiються не як козацькi ватажки, яких стихiйно висувала логiка подiй, а як державою поставленi провiдники нацii, ii безпосереднi правителi – пiд королiвським берлом.

Щоб зрозумiти хiд мислення автора «Історii русiв», приведемо тут характеристику князя Дмитра Вишневецького:

«Вiн, бувши гетьманом в час мирний, прославився громадянськими чеснотами, вiдбудовував поруйнованi мiста, публiчнi будiвлi, наглядав за правосуддям i правлiнням земських та городських урядникiв, заохочував народ до трудолюбства, торгiвлi та господарських закладiв i всiляким способом допомагав йому одужати пiсля руйнiвних воен, за що пошанований був „батьком народу“».

Особливо цiкаво те, що автор творить не так iсторiю, як ii вiзiю в системi тих засад iсторичного мислення, якi мав сам. Це ще один доказ лiтературностi цього твору: творилася умоглядна картина, фiктивний свiт, але з використанням справжнiх iсторичних фактiв i на засадах своерiдного iсторiософського мислення. Чи свiдомо це чинилося? Начебто нi, бо автор переконаний (чи хоче переконати читача) у достовiрностi своеi iсторii. «Історiя, – пише вiн, – пройшовши стiльки умiв видатних, здаеться (курсив мiй.

– В. Ш.) мусить бути достовiрною. Лише военнi дii видадуться, можливо, декому сумнiвними, бо ж занадто численнi. Та, мiркуючи про становище землi сеi з-помiж народами сливе непримиренними, судячи про часи та обставини, в яких народ сей завжди майже був у вогнi та плавав у кровi, варто зробити висновок, що цього народу все ремесло й управа полягали у вiйнi та убивствах». Пасаж винятковий, i саме вiн, на мою думку, може служити ключем розумiння методи автора. Спробуймо в цих хитросплетiннях трохи розiбратися.

Автор передмови вважае «Історiю русiв» достовiрною (хоча i вживае слово «здаеться») через те, що вона постала iз лiтопису, якого передав архiепископ бiлоруський Г. Кониський Григорiю Политицi, «депутату шляхетства малоросiйського», коли той виряджався у справах «комiсii для створення проекту нового укладу» i «мав конечну потребу роздобути вiтчизняну iсторiю».