Історія русів. Український переклад

Розглянемо iншу характерну особливiсть «Історii русiв». Автор пише, що численнiсть описаних военних дiй може здатися сумнiвною. І справдi, в текстi багато батальних сцен. Звертае увагу, що автор пояснюе частi вiйни русiв не потребою боронитися вiд напасникiв (як це чинить хоч би С. Кленович у «Роксоланii»), а iхньою войовничою природою. Руси нiбито з природи «кроволийнi» («народ сей завжди майже був у вiйнi та убивствах» – фраза iсторично сумнiвна, але потрiбна авторовi для досягнення публiцистичноi мети: довести – як i С.

Дiвович, – що украiнцi мають велику героiчну iсторiю). Чому вiн так чинить? А тому що писав книгу за часiв занепаду героiчного духу народу. Ось чому створювалася героiчна вiзiя дiянь власного народу, цiлком, знову-таки лiтературна. Вiдтак автор закономiрно творить своерiдний мiф: йому не йдеться про iсторичну закономiрнiсть чи достовiрнiсть, навпаки, вiн створюе образ войовничого, iсторично активного народу, який не просто обороняеться супроти ворогiв (оборона – ознака слабкостi), а й провадить агресивнi военнi дii, що властиве сильним народам. Це потрiбно було авторовi для пробудження народу зi сплячки, в яку на час написання твору той потрапив, згадаймо при цьому початок дiалогу «Прокинувшись, побачили славу його» Г. Сковороди, сучасника автора «Історii русiв»: «Весь свiт спить… Та ще не так спить, як про праведника сказано: „Коли впаде, то не розiб’еться…“ Спить, глибоко простягнувшись, наче вдарений об землю. А наставники, якi пасуть Ізралля, не тiльки не будять, а ще й погладжують: „Спи, не бiйся! Мiсце хороше, чого остерiгатися?“ Говорять про мир – i немае миру». А це також завдання чисто лiтературне, бо своiм писанням митець хоче передусiм надихнути землякiв, воскресити iхню iсторичну пам’ять i довести, що мае вiн вiковiчну потугу та державнiсть. Таким чином «Історiя русiв» – твiр цiлком будительний, як будительними були «Енеiда» І. Котляревського та «Кобзар» Т. Шевченка. До речi сказати, свою мiсiю вiн виконав сповна, правда, не в часi свого постання, а вже в XIX столiттi, коли був вiдкритий вдруге, цього разу романтиками, i збудив до нацiонального дiяння зокрема М. Максимовича, М. Маркевича, а передусiм Т. Шевченка.

Щоб зрозумiти до кiнця оцю цiлком лiтературну манеру, чи й поетику автора «Історii русiв», розглянемо, як вiн описуе гетьмана Євстафiя Ружинського. На перший погляд, маемо повну iсторичну фiкцiю.