Ліна Костенко

Тож уявiть собi цю атмосферу. «Усе махало крилами i веслами». Рiчка, пляж, романтичне вiдчуття острова, але при цьому – близькiсть столицi. Незвичайний мiський пейзаж селища – з палями, мiстками, галерейками i терасами. Життя в бiологiчних ритмах природи – льодостав i льодохiд, паводки i повенi. Почуття небезпеки, яке лоскоче i в той же час – еднiсть iз природою Днiпра. Тож не дивно, що Костенко згадуе про Труханiв острiв iз винятковою нiжнiстю: «Це був дивовижний острiв, весь — як у срiбному перснi, обнятий двома рукавами Днiпра.

Тодi там береги були чистi, пiсок перемитий повенями, ми жили на вулицi Набережнiй, вiзавi з Киевом. Перед очима був князь Володимир з хрестом»[30 - Дзюба Іван, Костенко Лiна, Пахльовська Оксана. «Гармонiя крiзь тугу дисонансiв…». К.: Либiдь, 2016. С. 123.].

І ось тiльки тепер ми можемо зрозумiти всi деталi картини, промальованоi Костенко у вiршi «Я виросла у Киiвськiй Венецii». (До речi, в «Насолодi» у д’Аннунцiо Венецii немае, але е Венецiанська площа – одне з найкрасивiших мiсць вiчного мiста.

) Так, це був дивовижний украiнський варiант Венецii, хай не такий багатий i аристократичний. Зате – молодецький i вiдчайдушний, що вмiе i попрацювати, i вiдпочити. А ще – дае вiдчуття свободи, окремостi, таке рiдкiсне в умовах радянськоi влади кiнця 30-х – початку 40-х.

Я виросла у Киiвськiй Венецii.

Цвiли у нас пiд вiкнами акацii.

А повiнь прибувала по iнерцii

i заливала всi комунiкацii.

Гойдалися причали i привози.

Свiтилися кiоски, мов кiотики.

А повiнь заливала верболози

по саме небо i по самi котики.

О, як було нам весело, як весело!

Жили ми на горищах i терасах.

Усе махало крилами i веслами,

i кози скубли сiно на баркасах[31 - Костенко Лiна. Вибране. К.: Днiпро, 1989. С. 71.].

«О, як було нам весело, як весело!» Легко i весело. Дружби, дражнилки, сварки, бiйки. Перше освiдчення – коли красень Женя i товстий Юра, що сидiли на заднiй партi прислали спiльну записку: «Лiно, ми тебе любимо!» І дитяча мрiя про полiт. Одного разу вона обернулася стрибком iз великоi вишки: так, як це робили досвiдченi стрибуни-плавцi, склавши руки перед собою.

Того разу Лiна мало не потонула, вже i рiзнокольоровi кола перед очима попливли. Але нiчого, обiйшлося – випiрнула.

Іншим разом мрiя про полiт поедналась iз пропагованими можливостями технiки – лiтаки, парашути. Стрибок iз парашутом? Чом же не спробувати! Лiна взяла стару мамину парасольку. Але одразу зрозумiла, що вигляд у неi неправильний – чорний.