Книга Розчарування. 1977–1990

– Ну от, я ж казала, що треба обережнiше, – зiтхнула вона, щосили, до побiлiння нiгтя затиснувши ранку кiнчиком великого пальця й водночас здiйнявши руку високо над головою, щоб вiд порiзу вiдлила кров.

– Бо не руками треба, а ганчi-i-iр…ко-ю-у-у…

Їхнi очi мимоволi зустрiлися, i вражений борттехнiк поперхнувся словами. Таким пронизливим поглядом, як у цiеi дивноi метушливоi дiвчини, була надiлена тiльки одна-едина людина у свiтi – його дружина. Тiльки очi у дiвчини були не глибоко-чорнi, як у Гелени, а смарагдово-зеленi.

Хоча якщо добре подивитися, то на райдужцi лiвого ока, бiля самоi зiницi причаiлася парочка крихiтних, ледь помiтних брунатних цяточок. Але ж сила погляду, яка сила погляду!..

– Не засмучуйтесь, буде у вас iще новий чайник, не гiрший за розбитий.

– Що-що?.. – перепитав здивований Леонiд, не вiрячи власним вухам.

– Кажу, не варто засмучуватися через розбитий чайник, – спокiйно повторила дiвчина. При цьому ii дивнi очi на мить спалахнули, нiби пара свiтлячкiв.

– Оксанко!.

. – долинуло звiдкись iздалеку, немовби крiзь товстелезну ватяну стiну. Однак дiвчина продовжила спокiйним рiвним голосом:

– І на iнших не зважайте, бо невдовзi… Так, зовсiм скоро все змiниться.

– Тобто?..

– Все змiниться, авжеж. Бо на вiдмiну вiд них, ви лiтатимете й надалi.

– Дiвчинко, ти хоч би розумiеш, що верзеш?! Ми ж льотчики, ми – це екiпаж. Ми не можемо не лiтати, робота у нас така, що…

– Ви не розумiете. Вони вже нiкуди не лiтатимуть, позаяк…

– Оксано, я кого тут гукаю, нiяк не догукаюся?!

До зайнятого Леонiдом столика наблизилася одна з працiвниць iдальнi – молода миловида жiночка, яка зазвичай або сидiла на касi, або розливала по склянках чай з облупленого емальованого чайника чи зварений iз сухофруктiв компот, принесений з кухнi у не менш облупленiй каструлi.

Судячи з суворого виразу обличчя, касирка перебувала явно не в захватi вiд поведiнки зеленоокоi дiвчини, яка при ii наближеннi, не сказавши бiльше жодного слова, кинулася у прохiд, що вiв на кухню.

– Отож-бо, – з переможним виглядом мовила жiночка i звернулася до борттехнiка: – Чий це чайник розкокали?

– Це мiй, не переймайтеся, – поспiхом завiрив вiн.

– Скiльки не проси постояльцiв не тягати посуд вiд нас у номери й назад, а все одно тягають! – зiтхнула касирка. – Ну, що ж iз вами поробиш?

– Та не виносив я посуд звiдси…

– Збирай потiм порожнi тарiлки й особливо склянки, де ви iх кидаете!..

– Повторюю, нiчого я звiдси не виносив.