Книга Безнадії. 1991—2004. Від миру до війни

А пам’ятаете Петю Левiна?.. Тихоня такий, мовчун.

– Пригадуемо, хоча й не дуже чiтко.

– То вiн механiком у колгоспi працював. Золотi руки у мужика, так… Щоправда, життя не склалося: одружився вiн на Нiночцi Титаренко… Ну-у-у, пам’ятаете – слабенька, худенька така собi була, з молодших…

– І що ж iз нею?..

– Померла вiд раку, отож i запив наш Петро. А от Сеня Дуб – лiсiвник, немовби пороблено йому з прiзвищем таким! Одинаком живе посеред лiсу. Менi й моiй сестрi Тамарцi ще старий голова сiльради i землю обiцяв дати, i хатиночку побудувати.

Але так i не збудували нiчого… Вiрнiше будувати почали, але так i не дали. Вже й сестричка моя померла, а я ось у сторожцi живу. Влiтку ще нiчого, але ж узимку холодно!.. Щоправда, нещодавно менi Петро пiчку-«буржуйку» на якомусь пустирi вiдкопав i в сторожцi по старiй пам’ятi встановив.

– Це той Петя Левiн, що запив?..

– Вiн самий! А Сеня-лiсiвник мене дровами постачае. Дякувати обом хлопцям, тепер я взимку не мерзну.

Наташа Ливарна працювала фельдшерицею, все поневiрялася по чужих хатах, потiм надовго прилаштувалася у Полiни-куховарки.

– Це у тiеi, яка пiсля тiтки Марiйки?..

– Так, у неi. Проте Полiна померла, ii хату знесли й пообiцяли нову поставити. Але нещодавно Наташа вiд нас поiхала, i ту хатинку, що iй побудували, вiддали Єрохiну. Вiн такий пройдисвiт – овва!.. З’явився у нас в Боровiй рокiв зо три тому, а вже не просту хатинку – цiлий другий будинок у нас для себе зводить! Щороку навеснi наприкiнцi квiтня на зборах розповiдае, як пiднiмав дитбудинок…

Калабалiн, який ранiше мовчав, раптом сердито поцiкавився:

– Це який такий Єрохiн пiднiмав дитбудинок, га?!

– Федiр Петрович! Учитель iсторii, який з Москви, – вiдповiв сторож.

– Не пригадуемо ми такого керiвника, який разом iз Семеном Опанасовичем наш дитбудинок пiднiмав! Вчитель Єрохiн колись недовго, але таки був – але щоб сподвижник?! Це самозванець, а не сподвижник!.

. Та що вiн собi дозволяе?.. – обурено закричали всi разом.

– Самозванець?.. О-о-о, нi-нi, берiть вище: це саме той бездарний i вкрай нахабний кляузник, завдяки якому попервах усунули Семена Опанасовича, а потiм закрили наш дитбудинок.

– Але ж я син Калабалiна, проте не знав цього! – обурився Антон Семенович. – Як таке можливо?!

– Ну, отож батько тобi не все розповiдав, – розвiв руками сторож.