Книга Відлиги. 1954–1964

Але якщо зараз, то зараз.

– А-а-а…

– Що тобi незрозумiло?

– А-а-а… ви, тату, як же?

– А я, синку, й на пiдлозi переночую. Знаеш, скiльки разiв на фронтi доводилося просто на голiй землi спати? Тож не переймайся за мене.

– Так-так, я все те пам’ятаю, – пiдтвердила Капiтолiна. – Шкода, що у мене кiмната замала. Тож я спатиму на своему лiжку, батьку твоему на пiдлозi постелю. На нiч ми ще поговоримо, бойових товаришiв згадаемо, Плюща мого. А ти ж студентом станеш, тобi добре висипатися треба, щоб iспити не провалити.

Тому ходiмо, розквартирую тебе.

Довелось пiдкоритися. Вийшовши у двiр, молодий чоловiк виявив, що вже почало сутенiти. Добре посидiли за обiдом!..

– У нас будинок номер перший, ми ж пiдемо навпроти – в будинок номер другий, – Капiтолiна розмовляла на ходу. Можливо, через те, що Амос згадав жида Мошка, вона заговорила на ту ж тему: – Живе там колишнiй управдом Штульман… О-о-о, у цього чоловiка на плечах не просто голова, а цiлий тобi Дiм Рад! Я й сама собi кмiтлива, проте Арон Маркович – оце голова! Тiльки до нього зараз краще не потикатися.

– Чому?

– Та дружина у нього нещодавно померла. Шкода бабцю! Теж нiчогенька була собi, хоча й в iншому родi… Але як «справу лiкарiв-отруювачiв» розкрутили, то ii й заарештували i кiлька мiсяцiв у Лук’янiвцi протримали… Лук’янiвка – це у нас у Киевi тюрма така.

– Я здогадався, – пробурмотiв Назар.

– А чи багато старiй людинi треба?! Отож що небагато. Тому Юдiф Бенцiонiвна як з Лук’янiвки вийшла, коли «справу лiкарiв-отруювачiв» прикрили, то весь час хворiла, хворiла… А оце як спека почалася, то серце й не витримало.

Пару тижнiв, як ii на Куренiвському цвинтарi поховали. Чоловiк за нею так побиваеться, так вже побиваеться!.. Отож не будемо до нього потикатися. Я тебе краще у Давлетових прилаштую. Що Рустам, що Мiлена – милi люди! Син iхнiй Едька теж фронтовик, як i батько… Мiж iншим, Едька Киiв наш вiд фашистiв визволяв, розвiдником був. Цього хлопця зараз немае i довго ще не буде, наскiльки я знаю, тож вони тебе iз задоволенням приймуть… А ось i iхня квартира.

Однак у Давлетових на них чекало розчарування: виявляеться, сьогоднi майже одночасно з Дунцями додому приiхав i майор Едуард Рустамович Давлетов власною персоною! Вiн вже доволi довго працював у Китайськiй Народнiй Республiцi, в якостi радника допомагаючи розбудовувати тамтешню НВАК – або, по-простому кажучи, Народно-визвольну армiю Китаю.