Книга Відлиги. 1954–1964

Звiсно, участь радянських радникiв у цiй добрiй справi особливо не афiшувалася, листiв звiдти намагалися не писати, тому приiзд товариша Давлетова-молодшого став для всiх повною несподiванкою.

Про те, щоб пiти звiдти, не перехиливши за здоров’я новоприбулого пару чарок оковитоi i не з’iвши тарiлку плову з куркою, нiчого було й думати.

– Заразом i повечеряли, – мугикнула собi пiд нiс Капiтолiна, коли вони опинилися в пiд’iздi. – Одначе, на постiй я тебе не поставила, а це погано. Отож пiдемо ми з тобою, мабуть що, у двiр…

Безуспiшно поткнувшись ще у двi квартири, iм нарештi пощастило в третiй.

Прихистити майбутнього абiтурiента погодилися в одноповерховiй прибудовi до двоповерхового флiгелю. Тут в однокiмнатнiй (зате окремiй!) квартирцi зi «зручностями» у дворi жила тiтка Галя. Їi простора кiмната була захаращена якимись лантухами, навiть пiдходити до яких молодому чоловiковi категорично заборонялося. Спати Назару дозволили в кухнi на трьох стiльцях, зсунутих разом. Коштувало все це задоволення «троячку» за нiч. «По карбованцю за стiлець», – пожартувала господиня.

– Добре, Назарко, зранку як прокинешся, приходь, – нагадала наостанок Капiтолiна. – Завтра недiля, а менi на чергування аж пiслязавтра.

* * *

– Тату…

– Чого тобi?

– Тату… А ви з тiткою Капою як?..

– То не твое дiло, синку, що там у нас i як. Ми дорослi люди, я твiй батько, отож не суйся, куди не треба.

– А мама Гуля як же?

– А що тобi мама? Ми ж домовилися, що ти мовчатимеш, що анiчичирк, – батько подивився на сина сторожко.

– Та я-то мовчатиму, але…

– Тобi щось не зрозумiло?

– А ви маму точно не кинете?

– Тю ти, дурне теля! Я ж тобi пояснював…

Вони знов iхали в тому самому трамваi № 9, яким учора дiсталися на Подiл до «старого фронтового товариша» – тiтки Капiтолiни Замбриборщ. Їхали вбiк того ж таки залiзничного вокзалу, але на тамтешнiй трамвайнiй зупинцi не вийшли, бо маршрут пролягав далi на Демiiвку.

Отож доки розжарений сонцем жовто-червоний бляшаний вагон гуркотiв по рейках, батько знов повторив те, що вже встиг розповiсти синовi: як вони з тiткою Капою разом воювали, як у неi був фронтовий коханець – капiтан Плющ, як усi почали задирати й ображати тiтку Капу, називати ii «ППЖ» i всякими рiзними негiдними прiзвиськами, коли капiтана Плюща вбило пiд час артобстрiлу, як тiльки вiн один – Амос Дунець пожалiв тiтку Капу…

– Зрозумiй, синку, що я для неi так… Старий бойовий товариш.

Що там мiж нами було i е – то нiкого не обходить.