Книга Відлиги. 1954–1964

Тодi з останнього ряду пiдвiвся дитбудинкiвський сторож Мокiй Кононович i, звертаючись до Федора Петровича, поцiкавiвся дещо недовiрливим тоном:

– Що, невже ж отак просто бандерiвцi з тiеi самоi УПА?..

– А хто ж iще? – здивувався Єрохiн.

Зрозумiвши, в чiм рiч, i намагаючись зам’яти прецедент в зародку, присутнi педагоги дружно зашикали на Заваду. Однак запитання прозвучало, тож довелося реагувати:

– Та звiсно ж, що не з УПА! Це ви, товаришу вчитель iсторii, трохи поплутали. УПА, товаришу Єрохiн, зорганiзувалося тiльки через рiк вiд того моменту, коли полiцаi нашого товариша Калабалiна полонили.

Зал завмер, спостерiгаючи за словесним двобоем. Титулований москвич стояв iз широко роззявленим ротом, а дитбудинкiвський сторож пiд загальний смiх оточуючих тихо мовив:

– Соромно не знати того предмета, який ви ж i викладаете. А ще з самоi Москви до нас приiхали!..

– А тобi про це звiдки вiдомо, старигане? – негайно розлютився Федiр Петрович. – Тебе там i близько не було! Ти ж усю вiйну кашоваром на солдатськiй кухнi провоював, я знаю…

– Так, я був кашоваром на польовiй кухнi й нi з якими бандерiвцями i близько навiть не стикався.

Це правда.

– Ну отож: не стикалися, а кажете! – зневажливо пхинькнув Єрохiн. – А от я, на вiдмiну вiд вас, прямо в очi всяким пiдлим зрадникам нашоi Радянськоi Батькiвщини дивився.

Тут iз мiсця скочила тiтонька Марiйка й обурено звернулася до сперечальникiв:

– Ми зiбралися в цьому залi послухати розповiдь нашого шановного Семена Опанасовича, а не вашi дурнуватi суперечки нi про що.

Продовжуйте, товаришу Калабалiн, а на цих двох не зважайте…

Директор вдячно подивився на куховарку i продовжив:

– Отак мене й вiдправили на зустрiч з гером майором Марвiцом в Холмському концтаборi для вiйськовополонених № 319-А.

Тут з середнього ряду пролунав переляканий дитячий голос:

– У цьому Холмському концтаборi для вiйськовополонених, мабуть, дуже лячно було, еге ж?

– Не без цього… Звiсно, було лячно перед незвiданим! Та це нормально, тут би хто завгодно злякався, – спокiйно пiдтвердив Калабалiн.

– Та я про iнше… Отож почав викликати нас до себе той самий начальник Варшавськоi розвiдшколи гер Марвiц. Викликае по черзi, розмову веде сам-на-сам, про що йдеться – нi пiдслухати, нi здогадатися, анi розпитати тих, хто вже через майора цього пройшов, неможливо. Очевидно, його кабiнет мав другий вихiд, i пiсля спiвбесiди всiх виводили туди. Ну що ж, стою i я серед iнших полонених, своеi черги очiкую.