Книга Відлиги. 1954–1964

А сам усе прикидаю, думаю-гадаю: як iз ними бесiду вести?! Адже брехати цим фашистським недолюдкам менi належало, виходячи з iхньоi мотивацii…

– Ой, до чого ж лячно! А далi що? – шепотiли слухачi.

– Отож назвався я рядовим Наливком i на зустрiчi з гером майором Марвiцом удавав, нiби згоден продати Радянську Батькiвщину й працювати на райх, – продовжив Семен Опанасович. – Отак я й потрапив до фашистськоi школи резидентури, розташованоi в передмiстi Варшави.

– А коли ви втекли звiдти? – спитав хтось iз дiтей.

– Навiщо ж тiкати? Нi, я навпаки все вивчав якомога стараннiше, кожне нове обличчя запам’ятовував, уважно спостерiгав за кожною дiею аж до дрiбниць… Адже щоб перемогти ворога, його треба добре вивчити. Згодом мене десантували в глибокий радянський тил разом з двома товаришами по нещастю. Я одразу ж зв’язався з радянським розвiдувальним управлiнням i доповiв про те, що готували фашисти, щоб знищити нашу Батькiвщину. Отож завдяки отриманим вiд мене вiдомостям, вдалося запобiгти безлiчi диверсiй, провалити декiлька ретельно спланованих фашистських операцiй, а спiвробiтники СМЕРШу заарештували не один десяток ворожих агентiв i зрадникiв.

Батькiвщина високо оцiнила мiй подвиг i нагородила мене по лiнii контррозвiдки орденом Вiтчизняноi вiйни.

По завершеннi розповiдi Калабалiну довго аплодували всi присутнi. Коли ж аплодисменти почали вщухати, до трибуни раптом вибiг товарищ Єрохiн. Закликаючи до тишi, вiн здiйняв над головою руки й мовив з дещо iнтригуючим виглядом:

– Але цей подвиг нашого товариша директора – це ще так, «квiточки»… Зрештою, на цiй вiйнi все було бiльш-менш зрозумiло: ось вони – i ось ми.

Там нелюди-фашисти – тут ми, борцi за свободу i щастя всього людства. Там фашистськi пiдлабузники, зрадники-бандерiвцi й iнше бандитське кодло – тут вiрнi сини й дочки Радянськоi Вiтчизни. Все зрозумiло! Але на iншiй вiйнi – на Громадянськiй все було далеко не настiльки однозначно. Тодi брат пiшов на брата, батько на сина – спробуй-но розiбратися, чия правда правдивiша!. .

Здивованi вихователi почали перезиратися, не розумiючи, з якого дива Федiр Петрович згадав тi давнi подii. Вiн же мовив урочисто:

– А чи вiдомо вам, товаришi, що серед нас присутнiй розвiдник, який вiдзначився ще тодi – на Громадянськiй вiйнi?! А, мiж iншим, саме так воно i е! Бо це не хто iнший, як сторож нашого дитбудинку Мокiй Кононович Завада. Це вiн для вигляду представився вам скромним кашоваром.