Книга Відлиги. 1954–1964

А чи знаете ви, товаришi, що iще пiд час Першоi свiтовоi вiн був нагороджений кiлькома Георгiiвськими хрестами?! Отож-бо, що не знаете! А що скромний наш Мокiй Кононович був розвiдником у бандi зеленого отамана Струка – про це вам вiдомо?.. А хотiли б дiзнатися просто зараз?..

– Та-а-ак!.. Та-а-ак!.. Дайте йому слово!.. Просимо!.. Слово йому!..

Збентежений несподiваною увагою до своеi скромноi персони, сторож зробив пару крокiв вперед i завмер, притиснувши руки до грудей. Мабуть, вiн щосили намагався второпати, звiдки Єрохiн дiзнався про його нагороди ще царських часiв та про стеження за бандою Струка.

– Та я… Я ж давно про це не розказував нiкому. Мiг i пiдзабути щось, бо стiльки часу вiдтодi минуло… І стiльки всього сталося… – промимрив Завада нарештi. Але до уваги ця вiдмовка не була взята.

– Нiчого, Мокiю Кононовичу, нiчого. Ви собi розповiдайте, а ми вас у разi потреби виправимо, – пообiцяв вчитель iсторii, кивнувши погляд в бiк решти викладачiв, якi продовжували перезиратися мiж собою.

Сам же подумав при цьому: «Ну що, старигане, упiймав я тебе? Ти пiдловив мене на маленькiй нестиковочцi про час утворення УПА. Але тепер ми всi разом, всiм дитбудинком перевiримо, скiльки нестиковок буде в твоiй оповiдцi! Гадав, що я не знайомий з твоею особовою справою? Чи не припускав навiть, що на тебе особова справа заведена… А що iнакше бути не може, бо ми виховуемо особливий дитячий контингент – про це забув?! Отож начувайся…»

Але, попри подiбнi думки, Єрохiн широко посмiхнувся сторожу, який брiв до невеличкоi сцени, немов мiфiчний Христос на свою мiфiчну Голгофу.

Інститут ДІПРОмiсто, Киiв, жовтень 1954 року

– Добридень, Йосипе Юлiйовичу! Дозвольте зайти?

– Анатолiю! Звiсно, заходьте. Якими це вiтрами вас занесло до нас?

– Вiтрами, що вiють зi спорудження метрополiтену.

– Ага! А де ви працюете, власне?

– В iнститутi «УкрДІПРОшахт». Зокрема, я беру участь у проектуваннi станцii «Днiпро». Нашому iнституту з вашим треба було узгодити деякi речi – i от я у вашому «ДІПРОмiстi»!.

.

– А-а-а, он воно що… Ну, тодi все зрозумiло.

– Як ваше життя, Йосипе Юлiйовичу? Чим нинi займаетеся?

– Життя?.. Все добре настiльки, наскiльки може бути добрим. Головне, що викладати знов дозволили, а якщо так – не пропадемо. А загалом…

Каракiс кивнув головою на креслення, приколоте кнопками до кульмана.

– А загалом працюю над прив’язкою до конкретноi мiсцевостi чергового типового проекту черговоi типовоi школи.