Книга Відлиги. 1954–1964

– О-о-о, нi-нi, не применшуй своiх чеснот, Володю: ти не просто поет, ти найкращий з-помiж сучасних украiнських лiрикiв – от ти хто!

– Провокуеш, так?..

Вiн оглянув дружину спiдлоба.

(Так-так, тепер вони знов купалися в обопiльному щастi, повторно одружившись пiсля жахливих рокiв вимушеноi перерви…)

Однак у поглядi найкращого лiрика з-помiж сучасних украiнських лiрикiв не було нi настороженостi, анi навiть найменшого слiду напруженостi – тiльки кохання! Кохання чисте, немов сльоза янгола… Тiльки сльоза не смутку, а радостi.

Так-так, тепер вони можуть радiти… Бiльше того – мають на це повне право! Бо заслужили теперiшню радiсть обопiльними стражданнями.

– Можливо, i провокую, – жiнка послала чоловiковi погляд, сповнений кохання, що було вiддзеркаленням його власного почуття.

Тiльки от наскiльки щирим воно було, це чоловiче кохання?..

– Отже, потребуеш доказiв, – тепер вiн задивлявся в глибину ii очей дуже-дуже прискiпливо, нiбито щось прикидаючи… прицiлюючись…

– Гаразд, доведи, – погодилася дружина.

Тодi вiн несподiвано, без найменшого попередження перейшов до вiршування:

– Як сонце в небi, ти в душi моiй,

Як пiсня в полi, в серцi ти в мойому.

Так синьо, синьо сяе погляд твiй,

Як тихий вечiр пiсля дня утоми…

– Це все? – поцiкавилася Марiя. Володимир заперечно мотнув головою i продовжив з поступово нарощуваним пiдйомом:

– Ти у кровi i в мрiях ти моiх,

Торка вiтрець кiнцi твоеi шалi,

І усмiх твiй, як той хмаринок бiг,

Що линуть в даль, не знаючи печалi.

Кудись бiжать, спiваючи, дроти,

Хвилюеться пiд сонцем стигле жито,

І легко так менi з тобою йти,

І радiсно менi з тобою жити.

– А тепер?..

– Тепер усе, – пiдтвердив вiн.

– Ну що ж, товаришу Сосюро, – мовила вона стриманим офiцiйним тоном, – новоi Сталiнськоi премii в галузi лiтератури за цей вiрш вам не дадуть, можете навiть не розраховувати…

– Через цiлковито зрозумiлу причину[18 - Наповнення Сталiнськоi премii забезпечувалося коштом гонорарiв, нарахованих за публiкацiю його праць (iз закордонними включно).

Оскiльки Йосип Сталiн помер, не залишивши заповiту, то пiсля 1954 року Сталiнськi премii не присуджувалися. Натомiсть у 1956 роцi була заснована Ленiнська премiя, а в 1966 роцi – Державна премiя СРСР.] Сталiнську премiю не даватимуть вже нiколи й нiкому, – уточнив вiн.

– Враховуючи настiльки прикру обставину, спробую хоч якось компенсувати вам, Володимире Миколайовичу, втрачений шанс.